— Віталію, чому так похмуро?

— Давай про це трішки згодом… А розпочну з самого, як-то кажуть, початку… З інтернету довідався, що в Ірпені (трішки на північ від Києва) 29-30 липня започатковується фестиваль з промовистою назвою – "Ірпінський парнас". А підкупило мене те, що оцінювати конкурсантів будуть, не мега, безумовно, та все ж відомі в Україні і письменники (чи поети), і одночасно барди – Ірен Роздобудько та Ігор Жук… Подумав, не зашкодило би поспілкуватися на перспективу з цими митцями. Адже ж, окрім пісень, є у мене ще й проза, яка отримала схвальну рецензію, можна сказати вже, легендарного кінорежисера Олександра Муратова.

— Ну, ти поїхав, а їх не було. А були якісь не такі. Тобі не догодили. І ти виявився розчарований… (далі подаю розповідь нашого барда у формі монологу)

— Ну, не швиди, Іване. Вони були. Але – вже на другий день, коли я вже зібрався у зворотню дорогу. Я ж хочу, хоч стисло, але по-порядку. І щоб добродіїв, які допомогли мені з цим вояжем, подякувати. Річ у тім, що які-не-які кошти на це у мене були. Та раптово, за кілька днів до поїздки, двом моїм синочкам Богданові та Ерікові, п’яти і шести років відповідно, довелося робити у Світловодській ЦРЛ по операції. За їхній вдалий перебіг уклінно дякую хірурга Віктора Хлопенюка. Операції, хоча і такі вже серйозні, але істотно "підкосили" мій фестивальний бюджет. Довелося звертатися до чуйних добродіїв – Сергія Близнюка, директора заводу "Адсорбент" та до Громадської приймальні нардепа Олеся Довгого… І пана Сергія, і пана Олеся теж уклінно дякую за небайдуже ставлення до "юного дарування"!

…Ірпінь, як я довідався з "Вікіпедії", місто трішки більше Світловодська. А проходив "Парнас" у Парку письменників. Це така собі живописна місцина, яку було виділено ще за Сталіна пролетарським українським митцям для релаксу (відпочинку)… Там я пересікся з одним із сучасних дядьків-письменників. Він, гадаючи вірогідно, що я розділю його захват від того "священного" місця, натхненно і не без пафосу, запитав мене:



…Ти би бачив, як скривило того митця і як він почав бризкати слиною лиш за те, що я висловив власну думку, а не став догоджаючи удавано скалитися на його ремарку про "священне місце".

А от щодо самої організації фестивалю, то тут організаторам – великий респект! Смачний обід у день приїзду, куліш з вогнища увечері, сніданок на ранок наступного дня. У все це – безкоштовно. Безкоштовне було й проживання і у тамтешньому гуртожитку. А у будиночках у самому Парку письменників – 100 гривень. Більшість, звісно, обрала гуртожиток. І не лиш тому, що "на шару" – буревій зі зливою, що пронісся напередодні, обірвав у Парку електричні дроти, відновлення яких обіцялось не раніше понеділка. А ще… А ще чимало учасників відмовилось ночувати у знеструмленому будиночку з каміном, у якому (до того ж)… повісилася ота згадувана балерина. Натомість мене, навпаки, така перспектива з ночівлею сподобалася. Тим більше, що організатори виділили мені жменю свічок.

Та повернімося до відбіркового туру, який проходив у головному особняку Парка. У двох залах змагалися поети. А барди – у третьому. Засмучення через відсутність Роздобудько і Жука зникла, коли було представлене "бардівське" журі. Голова – місцевий бард та очільник тамтешнього бардівського клубу - на мене особливого враження не справив. Ну, знаєш: провінція - є провінція. Зате друга, а особливо, третій надали мені переконань, що вони мене виділять із загальної маси учасників. Адже перша, окрім того, що письменниця, заявила, що вона представляє братство учасників АТО. Ну і як тут не заспівати свою пекельну пісню про Диких гусей-бомбардувальників з курсом на Москву? А от третій, взагалі, заявив, що його не цікавить бардівська меланхолійна лірика – йому бард-рок подавай. А у мене ж, сам знаєш, усі пісні такі!.. І дійсно, чекаючи своєї черги на виступ, спостерігав, як цього хлопця-суддю аж вивертає від тужливо-трагічних пісеньок конкурсантів. Ну, думаю, щас я підніму йому тонус. Та, де там! Його продовжувало вивертати і під час мого гарчання. Виявляється, його вивертало не від того, що він слухав, а від стрибків цукру у крові. Про це я взнав опісля-конкурсного кулішу, де учасники дружно, вже "по свободі", волали все, що завгодно – від "Приїжджайте у Карпати…" до "Надєжди" Анни Герман – але тільки не власні пісні, як се робитися на інших бардівських фестивалях, на яких мені довелося побувати.



— Так тебе ніхто там і не оцінив?

— На мій подив, голова журі, на якого я і не розраховував, ледве не посварився зі своїми колегами, відстоюючи мене. Не знаю, наскільки він був у цьому принциповий, але я чув "краєм вуха", як той діабетик і та жіночка бальзаківського віку пручалися його доводам на мою користь. Після того, як його заступництво виявилось марним, я підійшов до них сам… Жіночку я пристидив, нагадавши їй, що вона представляє українських вояків, яким, як на моє переконання, мої жорсткі чорно-гуморні пісні були би до снаги. А хлопцеві закинув: як можна, наче той Іван-бджоляр із моєї конкурсної пісні, що "ногами ледь пересува", щось і когось судити у такому хворобливому стані?

…А ще панк-рокерської зовнішності оператор ірпінського телебачення Сергій Сухар заявив, що я єдиний, від пики якого він був не в силах відірвати відеокамеру протягом усього мого виступу.



А ще… Коли я гордий від того, що "роздав на горіхи" усім, кому треба, поплентався у спорожнілий будинок з каміном, коротати ніч при свічках, з каміну випурхнула ота… балерина. Вона була вкрай сумна і плакала – зашморг до нестями стягував її граційну шийку. Я їй його значно послабив – скидати його геть, застерегла вона, їй його не можна. Та й від цього послаблення вона перестала плакати, повеселішала. І я їй до ранку у мерехкотінні свічок співав своїх пісень. Своїх! Аж поки удосвіта вона знову не розчинилася у каміні, подякувавши за нічний концерт.