Родом він з Вінниччини, але демобілізувався з Лав Збройних Сил до Світловодська, де на той час мешкав його дядько. Звідсіля ж, у 1971 році, поїхав працювати до Чорнобильської атомної електростанції. На ЧАЕС, разом з дружиною Катериною Іванівною, пропрацював 16 років, і до 1986 року жив разом з дітьми у Прип’яті, тож чорнобильська трагедія розгорталася буквально на його очах.

— Аварія сталася в ніч з 25 на 26 квітня 1986 року. Моя дружина якраз була на нічній зміні — вона працювала на крані буквально в 200 метрах від вогнища. Коли пролунав перший хлопок, ми не надали цьому значення, адже подібні звуки лунали й раніше, але коли пролунав другий, стався вибух і назовні вирвалося полум’я, моя дружина зателефонувала мені додому і розповіла про пожежу на станції, яку вона бачила на власні очі. Але я навіть не міг уявити масштаби катастрофи!

Вранці, як і зазвичай, я пішов брати машину, аби їхати на роботу — це була субота, але ми працювали й у вихідні, бо керівництво планувало до 7 листопада запустити п’ятий енергоблок, а я працював електрозварювальником VІ розряду. Та взяти власне авто мені не вдалося — підхід до гаражів виявився перекритий міліцією, причому, не місцевою. Тож, разом з іншими працівниками станції вирушив на роботу пішки, доріжкою крізь ліс. Місто знаходилося на відстані 2,5 км від АЕС, і з кожним кроком ми всі відчували погіршення самопочуття — в роті пересохло, ми відчували присмак заліза, а коли вже підійшли до промзони, то побачили страшну картину руїн четвертого енергоблоку та цілу низку машин швидкої допомоги, які одна за одною вивозили людей. Нас також забрали до лікарні…

У місто і з міста нікого не випускали. Більше того, людям влаштували свято — увімкнули музику, організували продаж алкогольних напоїв для дорослих і спортивні змагання для дітей. І це при тому, що хімвійська, які прибули з Лютіша, навіть не могли заміряти рівень радіації, адже їх прибори не були розраховані на такий високий рівень радіації!

Ніхто не попереджав про небезпеку, не радив закрити вікна та двері, навпаки, нам відключили радіо і телефон… Це була величезна помилка! Лише наступного дня, у неділю, 27 квітня, мешканців Прип’яті почали вивозити з міста, обіцяючи, що ми повернемося за два-три дні. Ми залишили все, що заробили за довгі роки, і навіть не думали, що виїжджаємо назавжди…

Спочатку нас розмістили в будинку культури селища Поліське — нині це також мертва зона, а згодом у дитячому таборі в Ковшиловці. Дружина з дітьми поїхала до батьків на Сахалін, а я залишився працювати на станції.

На Чорнобильській АЕС, ліквідовуючи наслідки катастрофи, Станіслав Іванович пропрацював аж до 9 серпня 1986 року, без належного захисту виконуючи вкрай небезпечні роботи — збирав радіоактивний графіт, відводив радіаційну воду. Як наслідок — численні захворювання і проблеми зі здоров’ям, інфаркт у 1996 році, цукровий діабет і ІІ група інвалідності.

У 2011 році, не зважаючи на статус ліквідатора і низку нагород, серед яких ордени "Честь та пошана", "За гуманність і милосердя", "Герой Чорнобиля" Станіслав Яворський лишився левової частини своєї "чорнобильської" пенсії. Сьогодні її не вистачає навіть на ліки…Тож, чоловік мріє, аби держава врешті попіклувалася про своїх героїв:



А ще Станіслав Іванович — диригент за освітою, який багато років керував духовими оркестрами в різних організаціях, мріє переїхати до одного з сіл Кіровоградщини і навчати дітей музиці.