Зустріч випускників школи №1 через 50 років стала незабутньою

29 липня 2016

50 років пройшло з того часу, як для учнів нашого класу пролунав останній дзвоник у школі №1. Ви тільки вдумайтеся: півстоліття! Чи уявляли ми це в той час, коли для нас лунав перший дзвоник? Коли нас, маленьких і таких беззахисних, батьки привели в перший клас, тоді, коли школа нам здавалась такою безмежною, вона мала навіть особливий запах. Свіжа фарба на партах, підлозі і в підручниках. Наша перша вчителька Людмила Іванівна була для нас і мамою, і взірцем для наслідування, саме тому більшість із нас у той час хотіли стати вчителями… Клас здавався таким великим, а парти сягали нам майже до шиї. Великі портфелі було дуже важко носити, а ще й чорнильниці в окремому мішечку, і ручки дерев’яні, від яких руки весь час були в чорнилі. А ще була така забавка – хлопці ловили мух і непомітно кидали нам в чорнильниці, взялася писати – клякла гарантована! Це пізніше, а спочатку ми вчилися читати і писати, пізнавати світ… І так рік за роком ми ставали дорослішими, розумнішими. Починалися перші залицяння, симпатії. Школа нам уже не здавалася такою великою і парти нам були вже по пояс. У хлопців пробивалися перші вуса, а у дівчаток ставали помітними груди.

Час промайнув і ось вже десятий клас. Випускні екзамени, які, до речі, нам сняться до цих пір. Ми вже майже всі обрали для себе майбутнє. Але не всім з нас судилося дожити до цього моменту, коли ми святкуємо ювілей.

Наш клас у 1963-1964 роках був взірцем всього міста. Ми зустрічали багато делегацій з В’єтнаму, Польщі, Німеччини і навіть самого Микиту Хрущова, на честь якого наше місто носило назву при його житті.

Так склалось, що ми перші відкривали цю школу – першу в нашому місті. До речі, вона на той час була єдиною школою з українською мовою навчання. Тоді вона була непрестижною, адже всі ВУЗи були з російською мовою навчання. Але як би там не було, а школу наш клас закінчив з п’ятьма медалістами, це: Дзигарь Клавдія, Глушко Ольга, Чабанюк Світлана, Возняк Валентина, Михайленко Володимир.

Підбиваючи підсумки п’ятидесятирічного життя нашого класу, хочу наголосити, що воно було непоганим. Так, двоє з нас, а саме, два Віктори, Погрібний і Тягній стали генералами. До речі, в нашому місті взагалі до них не було жодного корінного генерала! Нажаль до п’ятидесятиріччя Тягній Віктор не дожив два роки, а Погрібний Віктор – три місяці. Логінов Олег – полковник запасу. Михайленко Володимир був заступником міського голови. Сопільняк Микола працював начальником обласного управління кінофікації, заступником голови райдержадміністрації, неодноразово обирався депутатом міської ради.

Багато однокласників працювали керівниками підрозділів різного рівня, це – Марченко Віра, Хамренко Юрій, Шептикін Микола, Педченко Валентина, Ткаченко Надія, Литвиненко Микола.

16 липня 2016 року нас зібралося 25 із 43 учнів (раніше в класах було до 45 учнів). Вже немає жодного вчителя, хто віддав нам свої знання і ми вже всі пройшли свій життєвий шлях, створили сім’ї, виховали дітей, дочекалися онуків. Тож хочу побажати всім тим, хто прийшов на зустріч однокласників, прожити ще багато років і зустрітися ще не один раз в такому складі.