"Нитка я, що міцно їх зв’язала…" (пам’яті Віктора Соколова і села Табурища)"Нитка я, що міцно їх зв’язала…" (пам’яті Віктора Соколова і села Табурища)18 квітня 2014 |
Українські письменники під час відвідин м.Світловодська і Кременчуцької ГЕС. Другий зліва — Віктор Соколов 17 квітня минуло 95 років з дня народження Віктора Соколова — відомого українського поета і прозаїка, почесного громадянина міста Світловодська. Ця стаття присвячується ювілею нашого видатного земляка. "Якби не затоплення, то ті б хатки, глиняні, невірні, стояли і досі, бо ніхто б їх не розваляв, і не тому, що грошей не було, рука не піднялася б, бо там же ж стільки жило рідних — і батьки, і діди…" — сумовито казала табуриська бабуся, поглядаючи на нову цегляну, криту шифером хату. Оте "якби" стало джерелом смутку десятків тисяч людей ("45000 дворів" — хапався за голову О.Довженко), німіючи перед невідворотною реальністю: Немає й хати нашої в помині: Там, де стояла — хлюпає вода… У творчості кожного поета чи письменника присутня тема, котра є постійним джерелом натхнення чи тим болем. гамуючи який, автор і береться за писання. Для Віктора Соколова це — спроба повернення до отчого дому, до витоків, навіть більше — неможливість такого повернення ("Де народивсь? Що скажеш тут? На дні?”). Бо ж хтось, будучи і за тисячі кілометрів від рідної землі, зможе приїхати здалеку на рідну землю перед смертю, іншим же — залишається лише повернення уявне — через спогади та… вірші, через мрію прокинутись "де корінь роду". Поезія Віктора Вікторовича — це роздуми над трагедією знищення і затоплення Кременчуцьким водосховищем сотні сіл (разом із його рідним Табурищем) у серці України в мирний час, роздуми над наслідками цієї трагедії через зріз "до" і "після". Єдиним мірилом при цьому є долі людей, котрі, чіпляючись за свою землю, пережили страшні голодомори ("З’ївши й лелек — хай простять нас лелеки, — Вимерло з голоду наше село"), війни й революцію ("Розбій тривав жорстокий і безкарний: — Що? Церква? Знищить! Висадить в повітря!"), а тепер от мусили відступити, бо хтось надумав "в селі велику зводити будову", бо наступала "велика" і байдужа вода, яка мала подарувати дешеву електроенергію… Головним завданням для поета було — реанімувати пам’ять наших сучасників (нас із вами), бо пекло йому, що "час настав великого розорення" і що "росте осот серед руїн забутих", "і на гробках старого кладовища будинки пнуться в димне піднебесся". Правда, Віктор Соколов швидше докоряє, ніж напряму засуджує, як це, скажімо, робить Ю.Тарнавський у поезії "У РА НА": Кременчуцьке море хлюпає тепер над ними, гниле, смердюче, мов душі моїх земляків — зелений всесоюзний борщ. Та чи й може засуджувати поет тих людей, що "всім селом жували черствий житняк", годуючи його? Але поряд із цим до кінця днів своїх він так і не змирився з новою реальністю: Вже тане сніг у Табурищі, Хоч, наче ж, і недавно ліг. "У Табурищі", а не "в Світловодську", хоча й залишки Табурища іменуються сьогодні Хмельницьким мікрорайоном Світловодська ("Нема вже і в помині Табурища… Нема села. Є селище при ГЕСі")… Окремою нотою в "Листах у потойбічний світ…" звучить повернення до матері, котру ніколи не бачив ("Щоб відчинив я двері в рідну хату — хоч раз єдиний — а назустріч — мама!"). Власне, поняття рідної землі для поета пов’язане з тим місцем, де людина народжується матір’ю: Померти лиш на тій землі єдиній, Де їй життя подарувала мати… З батьком же автор пов’язує своєрідну колізію, реалізуючи таким чином наступність і спадкоємність поколінь: Бо хоч пишу я вірші змалку, Та тільки тим і знаменитий, Що син відомого рибалки… З матір’ю ж поет пов’язує і свою поетичну вдачу: Мама мене народила у квітні, Може, тому я і став поетом… І хто знає, чи не став поет Віктор Соколов, залишивши марноти цього світу, знову хлопчиком Вітьою, який "ржання журливе почув вдалині" і вирушив пасти у небесний степ свого "коня — останнього на всій планеті"? Сергій Гайдук, голова Світловодського міського об’єднання Всеукраїнського Товариства "Просвіта" ім. Тараса Шевченка |