Сад Гетсиманський


Сад Гетсиманський


21 липня 2010
Сад ГетсиманськийДнями Конституційний Суд Сполучених Штатів прийняв постанову про незаконність заборони вживання нецензурних слів (а це своєрідне есперанто зла не що інше, як зрада рідній батьківській мові) на телебаченні, виходячи з засад забезпечення конституційних свобод громадян, зокрема, і свободи слова.
Не виключено, що найближчим часом, з огляду на тенденції останніх років (зміна керівництва держави може лише сповільнити цей процес, але зупинити його вже, мабуть, неможливо) якесь подібне рішення з’явиться і в судовому просторі України... І можливо, в свою чергу, породить протестну хвилю зрідні тій, яка триває з приводу ювенальної юстиції... Але невже для того, щоб зупинити нецензурщину необхідно приймати якісь рішення, постанови, вдаватись до протестів, просвітницьких акцій, дедалі більше і більше наголошуючи на тому, що це нездорове явище все глибше і глибше вкорінюється в наше життя (доречним тут буде приклад непересічної особистості (без прив’язок до релігійних конфесій) Марії Терези, яка говорила, що ніколи не піде виступати проти війни, але завжди буде відстоювати мир)? Чи ж не достатньо лише виконувати заповідь "Возлюби ближнього свого"? Але для того, щоб ближнього полюбити, його треба, як справедливо зазначає Микола Аверинцев, спочатку просто помітити, відчути його присутність, а не відгородитися якимось вчинком, словом, жестом, статусом, посадою, чим завгодно, хоча б і образою, навіть не персоналізованою — образою на всіх людей, на весь світ...

Поряд із цим пам’ятаймо, що світ, який нас оточує, — це океан (океан пристрастей, океан спокус, океан гріха) і подолати його, досягнути рятівного берега можна лише разом, спільними зусиллями, пливучи в одному кораблі, навіть не в човні. Серафим Саровський якось, зустрівшись із старообрядцями, порадив їм долучитися до Вселенської церкви, бо ж саме вона є тим великим рятівним кораблем, у той час, як маленькі човники тих, хто відпав від неї дедалі більше і більше губляться в бурхливих хвилях життя... Лише в єднанні всієї Церкви, кожної її патріархії, митрополії, єпархії, парафії можливий рятунок і не тільки від нецензурних слів, а й іншого більшого чи меншого зла, яке переслідує і буде переслідувати до останнього дня людство...

А що може об’єднувати людей більше віри ("...що не від віри, те – гріх" [До римлян 14:23] і саме про збереження віри, поряд із християнською мораллю і благочестям, повинен піклуватися правлячий архієрей)? Особливо під час Божественної літургії, особливо в дні Двунадесятих і Великих церковних свят... А в храмові свята, коли бодай на один день членами певної парафії стають мешканці цілого міста, довколишніх населених пунктів, які в спільному душевному пориві возносять "Осанна!"... Природно виглядають, особливо на храмові свята, сльози на обличчях вірян, внутрішнє зрушення, готовність до самопожертви... Все це було і на храмовому святі церкви святих апостолів Петра і Павла: були і готовність до самопожертви (але до традиційної "во ім’я Христове" додалася ще й "заради батюшки", який для громади став уособленням справжніх християнських чеснот і надійним провідником у "царстві темряви", але знайшлися ті, що побачили в цьому "творення кумира"), і внутрішнє зрушення (із кожним роком колишні класи сільської школи (багатьом навіть не віриться, що навіть футбольне поле могло стати квітником) все більше і більше перетворюються на храм, де зі стін промовисто споглядають Божественні лики та образи святих, деякі (ще зі старої затопленої церкви) благоухають, але дехто називає це місце капищем... і готовий перешкодити будівництву нового храму, проект якого вже лягає на папір), і сльози теж були, але чи радості? Плакали дорослі, бо їхнє бажання сказати звели до виступу на "колгоспних зборах", бо на їхнє прагнення "води Життя" почули "Ні!", бо прийшли за правдою, а правду названо "сенсацією", плакали діти ("Пустіть діток, і не бороніть їм приходити до мене..." [Мт. 19:14], бо "із уст немовлят, і тих, що ссуть, учинив Ти хвалу..." [Мт. 21:16]), та їх попросили втихомирити (а дехто порадив навіть винести геть) і в їх присутності громогласно звучав запит пастиря: "Де тут сатанист?" (критерій відбору: здатність бачити в словах і вчинках Владики підтекст), потенційні кандидати в результаті отримали sms: "Обидеть епископа — обидеть Христа"...

Він (єпископ) стояв на ґанку і говорив, а люди мовчали... Він (єпископ) представив другого священика ("на допомогу теперішньому"), а люди мовчали... Він (єпископ) нагадав про обов’язкову десятину, яку ніхто не відміняв ("не треба красти у Христа"), а люди мовчали... Він (єпископ) убачав у діях місцевих посадовців, депутатів лише політику, а люди мовчали... Він (єпископ) нагадав, що "парафіяни зобов'язані турбуватися про матеріальне утримання причту, храму й парафіяльних установ і сприяти їх благоустрою", а люди мовчали...

Вісім років тому вони (люди) вже за подібною схемою (хоча тоді новий ставленик пробув лише кілька діб, але й о. Андрій уже не повернувся) втратили священика, який розбудив людей, покликав їх до служіння Богу за заповідями, завдяки якому вони відчули, що після 70 років без храму (Димитріївська церква села Ревівки втратила свого хреста, дзвона разом із дзвіницею однією з перших в районі) отримали шанс бути воцероковленими. Вони (люди) не хотіли пережити це вдруге, не розуміючи, чому їхній любий Владика реалізував побажання апостола Павла римлянам (і всьому людству): "...пильнуймо про мир, та про те, що на збудування один одного!" [14:19] саме в такий спосіб напередодні свята, якого парафіяни чекали цілий рік, але, напевно, їм доведеться прислухатися до поради висловленої представниками патріархії: "Змирятися і це корисніше для Вашої душі. Але якщо сил та смирення не вистачає — пишіть до Предстоятеля УПЦ", проігнорувавши заклик окремих місцевих політиканів до розколу та відходу до Київського патріархату...

Зрештою, згідно зі Статутом про управління Української Православної Церкви "Кількість членів причту може бути збільшена або зменшена єпархіальною владою на прохання парафії та відповідно до її потреб (виділення наше). У будь-якому разі, причт повинен складатися не менш як з двох осіб - священика та псаломщика" (варто нагадати, що "до складу причту парафії входять: священик, диякон та псаломщик"). Отже, лишилося дочекатися диякона (єпископ обіцяв при першій же нагоді)... Без відповіді залишилося ще кілька питань: Чи збирається хтось чекати прохання парафії та вивчати її потреби? Чому замість розбудовувати нові парафії (на 47-тисячне місто лише три храми і всі на околицях) у серця людей вноситься сум’яття, яке розполовинює громаду ("...коли дім ділиться супроти себе, - не може встояти той дім" [Мк. 3:25])?

Проте кому, як не Владиці, краще відомий промисел Божий: "...хто великим із вас хоче бути, - хай буде слугою він вам..." [Мт. 20:26]...

Не знаю чому, але особисто в мене виникло відчуття, що перебував не на храмовому празнику, а в саду Гетсиманському, і вже ось-ось мав пролунати голос алектора...

Сад Гетсиманський

Сад Гетсиманський

Сад Гетсиманський

Сад Гетсиманський

Сад Гетсиманський

Сад Гетсиманський

Сад Гетсиманський

Сад Гетсиманський

Сад Гетсиманський

Сад Гетсиманський

Сад Гетсиманський

Сад Гетсиманський

Сад Гетсиманський

Сад Гетсиманський

Сад Гетсиманський

С. Гайдук,
прихожанин церкви святих апостолів Петра і Павла.
Богдан Дроздов (фото).