Ярослав ДонченкоЗнаєте, зараз модно складати списки «топ-10 токсичних запитань до військових та ветеранів». Усі ці методички, поради з етики, інструкції у стилі «як говорити з людиною у пікселі, щоб випадково не завдати їй травми». Але давайте відверто, без зайвого пафосу і тепличного етикету. З власного досвіду скажу: тригернути може взагалі що завгодно. Будь-яке слово, жест, випадкова людина чи погляд у маршрутці.
Тільки річ зовсім не в самій фразі. Усе вирішує контекст. А точніше — персонаж, який цю фразу видає.
Сидиш ти такий, дивишся на співрозмовника і в голові крутиться лише одне риторичне до нього:
«Якого... тебе взагалі це цікавить?»
От серйозно. Людина ставить запитання не тому, що їй справді цікаво, і не тому, що вона шукає істину. А просто тому, що в кімнаті запала незручна пауза, повітря стало занадто щільним, а розмову підтримати треба — бо як же це суспільство існуватиме без ще однієї порції світської тупості?
І ти дивишся на цього генія світської бесіди, чиє життя останні кілька років обмежувалося вибором зернової кави улюбленої кав'ярні та викликом таксі під час тривоги, і думаєш:
«Ну тебе ж війна взагалі не стосується. Ти її бачиш виключно в соцмережах між сторіс з ресторанів та мемами про котиків».
Ось що тригерить насправді! Не сама тема. А люди, які ставлять запитання просто для того, щоб щось сказати!
Люди-ретранслятори. Фонові шуми. Професійні пустозвони, які перетворюють реальний біль і щоденну роботу на привід заповнити незручну тишу за чашкою лате.
Може, наступного разу, перш ніж відкрити рота заради чергової
«глибокої» рефлексії на тему фронту, варто поставити це питання собі у дзеркало?
Спойлер: тиша іноді набагато розумніша та змістовніша за будь-які розмови.
А як часто ви стикаєтеся з подібними «майстрами діалогу» у своєму житті?