Трохи про те, що тригерить насправді: погляд ветерана на «зручні» запитання

Ярослав Донченко
Знаєте, зараз модно складати списки «топ-10 токсичних запитань до військових та ветеранів». Усі ці методички, поради з етики, інструкції у стилі «як говорити з людиною у пікселі, щоб випадково не завдати їй травми». Але давайте відверто, без зайвого пафосу і тепличного етикету. З власного досвіду скажу: тригернути може взагалі що завгодно. Будь-яке слово, жест, випадкова людина чи погляд у маршрутці.

Тільки річ зовсім не в самій фразі. Усе вирішує контекст. А точніше — персонаж, який цю фразу видає.

Сидиш ти такий, дивишся на співрозмовника і в голові крутиться лише одне риторичне до нього:

«Якого... тебе взагалі це цікавить?»

От серйозно. Людина ставить запитання не тому, що їй справді цікаво, і не тому, що вона шукає істину. А просто тому, що в кімнаті запала незручна пауза, повітря стало занадто щільним, а розмову підтримати треба — бо як же це суспільство існуватиме без ще однієї порції світської тупості?

І ти дивишся на цього генія світської бесіди, чиє життя останні кілька років обмежувалося вибором зернової кави улюбленої кав'ярні та викликом таксі під час тривоги, і думаєш:

«Ну тебе ж війна взагалі не стосується. Ти її бачиш виключно в соцмережах між сторіс з ресторанів та мемами про котиків».

Ось що тригерить насправді! Не сама тема. А люди, які ставлять запитання просто для того, щоб щось сказати!

Люди-ретранслятори. Фонові шуми. Професійні пустозвони, які перетворюють реальний біль і щоденну роботу на привід заповнити незручну тишу за чашкою лате.

Може, наступного разу, перш ніж відкрити рота заради чергової «глибокої» рефлексії на тему фронту, варто поставити це питання собі у дзеркало?

Спойлер: тиша іноді набагато розумніша та змістовніша за будь-які розмови.

А як часто ви стикаєтеся з подібними «майстрами діалогу» у своєму житті?