Ілля Діброва: шлях боротьби

17 вересня 2009

Зоряним часом славетного воєнізованого партизанського підрозділу ім. К.Є. Ворошилова, який активно діяв на теренах Новогеоргіївщини, стала друга половина 1943-го року, коли в командування ним вступив уродженець нашого краю Ілля Данилович Діброва. Саме тоді на ґрунтових дорогах та грейдерних шляхах Дмитрівка - Новогеоргіївськ, Дмитрівка - Іванківці, Іванківці - Михайлівка, Іванківці - Красносілля не стало спокійного життя для німецьких маршових рот та армійських обозів. Ілля Данилович народився 19-го листопада 1891 року. Малою батьківщиною майбутнього героя двох війн було село (зараз невеличкий хутір) Катеринопіль (або Піщанівка) Косівської волості Олександрійського повіту Херсонської губернії.

В 1917-му – він, як партій-ний агітатор, проводить більшовизацію 45-го запасного полку у Миколаєві. У 1918-му - бере участь у антигетьманському підпільному русі на Півдні та Слобожанщині. В 1919-1922 роках, займаючи посади голови повітової Надзвичайної Комісії та командира загону частин особливого призначення, воює з григорівцями, денікінцями та загонами так званих "червоно-зелених".

Досліджування питань, пов'язаних з місцеперебуванням та діяльністю Іллі Діброви в перші роки війни пов'язане із значними труднощами. Згідно з опублікованими документами, з червня 1941 р. по вересень 1942 р. Діброва перебував у місті Куйбишеві. Лише в січні 1943 року він на чолі групи організаторів партизанського руху був закинутий у глибокий тил противника (район селища Кам'янка Черкаської області). Після кількох місяців кропіткої роботи зусилля по створенню загону увінчалися успіхом (травень 1943 року). Правда, командиром чомусь був призначений Павло Назарович Близнюк. І тільки згодом, у червні того ж 1943 року, турботам П. Близнюка було віддано господарчий взвод, а Ілля Діброва прийняв кермо влади.

Такою є, м'яко кажучи, не зовсім ясна, багата на лакуни та недомовки, офіційна історія шляху І. Діброви до керівництва легендарним з'єднанням. Спогади ж свідків тих подій та розвідки місцевого краєзнавця Л.С. Шкирай спростовують викладену вище версію. Жителі с. Захарівка одностайно стверджують, що їхній земляк з'явився в рідних місцях в лютому 1942-го року. Висадка партизанської групи відбулася вельми невдало – літак було обстріляно роєм німецької ППО. Переважна більшість десантників загинула, сам 50-річний Діброва, приземляючись, пошкодив ногу. До всіх негараздів додалася ще й помилка пілота, який здійснив десантування далеко від цілі. Опинившись в такому скрутному становищі, Ілля Данилович не втратив притаманної йому з юних років енергії та цілеспрямованості. Щохвилини ризикуючи життям, пересилюючи біль, він знайшов в собі сили дістатися до батьківщини. Одужавши, пізньою весною 1942 року Діброва був переправлений до Чорного лісу, де майже рік пробув рядовим. Зрештою, його багатющий життєвий досвід та харизматичні якості далися взнаки: старому більшовику за згодою М. Скирди було таки доручено командирські обов'язки.

З'єднання ім. К.Є. Ворошилова на самому початку створювалося, як один із засобів здійснення на практиці стратегічної диверсійної кампанії, що в історичній літературі одержала назву "Рейкової війни". Внесок партизана Діброви був доволі вагомим – 15 військових ешелонів не дійшло до місця призначення.

Успішні дії народних месників сприяли збільшенню особового складу з'єднання. Станом на 1 грудня 1943 року під командуванням "баті" (саме таке статечне прізвисько одержав Ілля Данилович від підлеглих) перебувало 1272 бійця. Окрім жителів прилеглих сіл (Захарівка, Іванківці, Красносілля та ін.) та звільнених військовополонених, значний відсоток приходився на колишніх поліцаїв та військовослужбовців допоміжних частин вермахту (105 осіб). Були серед них і вцілілі члени підпільної організації, що певний час існувала в середовищі солдатів 810 батальйону, який 2-го червня 1943 року прибув до Олександрії. Цей підрозділ був складовою частиною так званого "вірменського легіону", сформованого з полонених бійців Червоної Армії - етнічних вірменів у м.Пулава (Польща). Після провалу кілька десятків заколотників змогли видертись з пазурів гестапо і поповнили партизанські лави.

Віктор Сергєєв,
директор міського краєзнавчого музею.