Коли я прийшов на завод, його пуск уже відбувся: перший кристал монокристалічного германію отримали інженер Ернест Засецький і плавильники Костянтин Суродеєв та Михайло Супрун. Тривало створення наукових підрозділів. У перший рік роботи підприємства була розроблена оригінальна технологія й отримано перший в Союзі монокристалічний германій бездислокаційний, до цього це не вдавалося нікому. У подальшому на заводі була створена широка мережа науково-дослідницьких лабораторій, великий конструкторський підрозділ, який займався розробкою нових матеріалів. Багато розробок на заводі ж і впроваджувалися. Це сприяло і появі кваліфікованих кадрів, на заводі були захищені кандидатські та докторські дисертації, ряд розробок були відзначені державними преміями.

Завод завжди знаходився на передовій науково-технічного прогресу, славився високою якістю продукції. Навіть коли він закрився, деякі споживачі продовжували задаватися питанням: де ж тепер брати матеріали такої високої якості, як, наприклад, миш’як і галій з таким високим ступенем чистоти, який було досягнуто на ЗЧМ. Так що пам'ять про виробництво живе не лише в серцях його працівників, а у більш широкому колі.

Особливо хочу відзначити згуртованість колективу. Зараз, коли зустрічаємося з колишніми співробітниками, з теплотою згадуємо роки роботи разом. Тому, користуючись нагодою, хочу привітати усіх працівників заводу з його ювілеєм і побажати їм здоров’я, довголіття і благополуччя.

Майже всі характеризують завод епітетом унікальний. Цю унікальність обумовлював вид продукції, яку він випускав, а саме напівпровідникові кристали. Трохи теорії. Усі речовини, що перебувають у твердому стані, можна розділити на три групи: метали, що добре проводять електричний струм, діелектрики, які його взагалі не проводять, і ті, що погано проводять, – це напівпровідники. Серйозні дослідження напівпровідників розпочалися в 30-х роках минулого століття і поставили вчених у глухий кут: бо зразки одного і того ж матеріалу, наприклад, кремнію, показували різні електрофізичні властивості у різних лабораторіях світу. Науковці дійшли висновку, що винуватцями є випадкові домішки у різних зразках цього матеріалу, вони й визначали ці електричні властивості. Виникла ідея прибрати ці домішки, назвемо їх самозванцями, і населити кристали вже завідомо відомими, такими, які будуть визначати ті чи інші властивості кристала. Розпочали чистити. Досягли особливо чистого стану з хімічного боку, але ситуація з електропровідністю залишилася без змін. І довелося розробляти вже фізичні методи очищення, аби перевести речовину в такий стан, коли на один мільйон чи навіть десять мільйонів рідних атомів був всього один "чужинець".

Такі методи були розроблені. Оскільки завод випускав не один вид продукції, наприклад, кремній, а багато: бінарні сполуки – арсенід галію, фосфід галію, потрійні сполуки – кадмій–ртуть–телур, то цю очистку слід було застосовувати до кожного з цих елементів, і це були індивідуальні технології. Також треба було навчитися у мікродозах вводити необхідну домішку.

Але і це не все. Після всього цього з надчистих матеріалів, що зазвичай перебували в аморфному або полікристалічному стані, слід було виростити кристали, а це вже окрема технологія, на грані мистецтва. От ці технології якраз і були реалізовані на заводі. Над цією проблематикою працювали хіміки, фізики, конструктори, технологи, робочі. Для того, щоб розробляти такі технології, необхідний був контроль, тому на заводі застосовували сучасні методи дослідження складу речовини, як то фотоспектроскопія, рентгенівський мікроаналіз, рентгенівський структурний аналіз та інші. Директор Анатолій Тузовський, який розумів складність процесу, усіляко підтримував роботу дослідних лабораторій.

Працювали дружно, з ентузіазмом, кожен хотів показати, що він не ликом шитий. Це були випускники кращих вишів Союзу. У книзі "Успіхи інфрачервоної фотосенсорики", яку випустили до 75-річчя роботи над проблемами теплобачення, сторінок 15 присвячено ЗЧМ.

На жаль, творці заводу йдуть з життя і, на жаль, з матеріалів підприємства вже ніколи не створять ні сонячні панелі, ні смартфони, ні комп’ютери, ні тепловізори, ні комп’ютерні томографи. На жаль…

Я хочу з нагоди свята та пам’ятної дати привітати усіх співробітників ЗЧМ, які живуть у Світловодську, і тих, хто поїхав з міста, а також співробітників тих інститутів, з якими ми спільно працювали у царині кольорової металургії.

Ми займалися розробкою і виготовленням спеціального технічного обладнання для хімічної і механічної обробки германію, кремнію, арсеніду галію, сплаву кадмій–ртуть–телур (КРТ). Пишаємося, що наш завод отримав Державну премію за розробку технології обладнання для отримання цих КРТ, на базі цієї теми я захистив кандидатську дисертацію.

Що завод для мене, для міста, для країни? Ми прийшли на завод працювати молодими. А на заводі панувала творча атмосфера, яка давала поштовх творити. Тож ми потрапили у новий світ розробок, винахідництва, раціоналізації і працювали на совість, не заради винагороди. А така атмосфера була створена завдяки директору Анатолію Тузовському. Йому були притаманні широта, розмах, прагнення до новизни. Йому вірили і йшли за ним. На жаль, він рано пішов з життя. Але встиг створити налагоджене виробництво і професійний колектив.

Те, що завод зробив для міста, видно і зараз. Це житлове будівництво, дитячі садки, школа. А інтелект заводчан влився в загальний інтелект Світловодська і став поштовхом для розвитку і процвітання молодого населеного пункту. Для країни ЗЧМ був спецназом напівпровідникової галузі, адже Тузовський брався за розробки, від яких відмовлялися… назвемо їх – хитрими. І ми справлялися! Освоювали цікаву ексклюзивну продукцію.

Сьогодні в Україні електроніка майже померла. Ми, ті хто зараз тут і кого вже немає, виявилися незатребуваними. Це результат тих помилок, які були допущені у веденні економіки у 90-х роках.

На завод був перерозподілений з "Південмашу". Сорок років очолював рентгенлабораторію, яка обслуговувала увесь завод, показуючи на плівках кристалографію. Мені тричі пропонували підвищення в посаді, і тричі я відмовлявся й жодного разу не пошкодував.

Окрім виробничої діяльності я двадцять років роботи був пов'язаний із профспілкою, тому хочу торкнутися саме соціальної складової роботи заводу. Завод за зароблені кошти, які не йшли в центр, а залишалася у місті, збудував два дитячих комбінати (дитсадки) – №3 і 7, школу №10, 11 житлових будинків, зокрема у Ревівському мікрорайоні, саме тому тут і вирішили встановити пам’ятний знак, спорткомплекс, Будинок техніки, дитячий табір "Чайка", базу відпочинку "Сатаєве". Шкода, що і табір, і база відпочинку знищені, не говорячи про завод.

Профспілка на підприємстві була досить потужною. Більшість рішень керівництва погоджувалися з організацією. Знаходили час не тільки для роботи, а й для відпочинку. Велику увагу приділяли дозвіллю: діяла художня самодіяльність, ми організовували спортивні заходи (тільки спартакіада відбувалася за 12 видами спорту), переможців преміювали.

Передаю привіт усім, хто мене знає. Добре, що ми зібралися на відкритті памятника, побачили одне одного і згадали, бо з часом обличчя забуваються.

Як водію доводилося возити й Анатолія Тузовського, але у більшості працював у відділі матеріально-технічного постачання. Радий цим 11 рокам роботи: усі працювали дружно. Радий, що моя мрія зі встановлення пам’ятного знака здійснилася, тим більше, що ми із заводом ровесники.

Передаю привіт усім заводчанам та водіям, моїм начальникам зокрема, бажаю здоров’я та мирного неба.

Посада майстра маленька, а відповідальність немаленька. Хто такий майстер? Це й організатор виробництва, і нянька, і вихователь. Треба і план виконати, і знати, в кого з колег які проблеми в житті, адже труднощі в особистому можуть заважати продуктивній праці.

Разом зі співробітниками вільний час проводив на стадіоні та в басейні. Сьогодні, коли з віком не спиться, просинаюся вночі і риюся в пам’яті, то розумію, що мало товаришів залишилося в живих, більшість вже перейшла в інший світ.

50-річчя заводу ми провели у вигляді зустрічі на стадіоні, вона запам’яталася багатьом містянам. Хотілося, щоб і 60-річчя запам’яталося. Радий зустрічі ветеранів заводу біля нашого пам’ятного знака.

Моя професія на заводі вважалася допоміжною, але була потрібна: ми виготовляли випарники, барботери для лабораторій.

Зараз я аграрій, люблю землю, але частинка моєї душі залишається на заводі. Ми не хочемо говорити про завод як такий, якого більше немає. Він живе у наших серцях.

Хочу привітати усіх заводчан: усім здоров’я, миру і добра.

Завод працював як науково-виробничий центр, його знали в усьому світі. Наприкінці 70-х–початку 80-х років на підприємстві працювали два доктори наук і тридцять два кандидати наук. Хочу підкреслити, що завдяки науковому спрямуванню всього виробництва на підприємство приїжджали не лише на запрошення, а й за власною ініціативою зацікавлені спеціалісти з провідних виробництв тодішнього Радянського Союзу, які займалися напівпровідниками.

Працював секретарем парткому. Я був тим, хто одним з останніх говорив з Анатолієм Тузовським перед його раптовою смертю. У 1991 році за директорства вже Юрія Гаврилюка очолив відділ зовнішньо-економічних зав’язків.

У чому була складність роботи у новій незалежній країні? У нас не було фахівців-маркетологів, спеціалістів із зовнішньоекономічної діяльності, виші не готували фінансистів, які б розумілися на міжнародних розрахунках. А підприємству ж треба було виходити на зовнішні ринки, бо за існування СРСР наша продукція поставлялася в союзні республіки. Процес розпаду країни потягнув за собою незворотні процеси, виникали нові держави з новими законодавствами. Із ексклюзивністю нашої продукції було важко знайти покупців, адже в інших країнах були інші системи вимірів якості і слід було все налаштовувати з нуля. Рік ми працювали над цим, були позитивні зрушення, але як пояснити заводській спільноті, чому немає поставок?

У 1992 році ми підписали ексклюзивний договір з компанією П’єр Бол–Технік (РВ–Технік) на постачання кремнієвих пластин в країни Європи. Це був великий досвід. Мало хто про це говорить, але компанія інвестувала в підприємство близько 1 мільйона доларів. У вересні 1993 року підписали великий контракт з Китаєм на обладнання, яке ми мали розробити, виготовити і встановити та виготовити на ньому продукцію у нас, а потім в Китаї. Щоб підписати контракт з китайською стороною, потрібен був дозвіл керівництва країни. Три місяці я займався цим питанням, нам його погодили. П’ять років над виконанням замовлення працювали цехи №№ 5, 9, 10, 11 та багато відділів. Мали договори з Індією. З 1994 по 1998 рік ЗЧМ вийшов на ринки Європи: Німеччина, Франція, Італія, Великобританія, Іспанія, Нідерланди, Чехія, Болгарія, Польща; ринки Азії: Китай, Індія, Пакистан, Японія, Тайвань. Почали освоювати ринок Австралії. Стратегія розвитку заводу дала позитивні результати, найголовніше – ми мали напрями роботи і зайняли свою нішу у міжнародній торгівлі напівпровідниками.

Усіх вітаю зі святом.

Завод – це величезна кузня кадрів. Моїми вчителями були Анатолій Тузовський, Юрій Гаврилюк, Борис Мовшиць, Тамара Рева, Артур Сентюрін, Василь Буйніченко, Ілля Курбангалеєв, Анатолій Альошин, Пантелій Коновалов, Василь Кошулько, Михайло Шарапов, Віктор Машко, Юрій Пухов. Мені пощастило навчитися у них кращим якостям.

На заводі я був головою ради молодих спеціалістів. У 1972 році мене запросили в міськком партії інструктором. З тих пір я працював на громадській роботі, а не на заводській, але зв'язок із заводом ніколи не втрачав. Ми співпрацювали з Тузовським: їздили до Міністерства кольорової металургії погоджувати виділення коштів на спорудження соціальних об’єктів, що було доволі непросто – розставатися із грішми ніхто не хотів. До речі, засновником яхт-клубу у Світловодську є Анатолій Тузовський, який вирішив питання з будівництвом спортивного об’єкта і придбав перші яхти. Він унікальна особистість, здається, не було такої сфери життя, куди б він не вникав і не розпочинав розвивати.

Шкода, що ми зараз не можемо прийти на завод, важко на серці від цього, але бережемо цю пам'ять у серцях і вдячні всім нашим заводчанам за чудові роки.

Усіх, хто сьогодні говорив, об’єднує одне – гордість. Кожний, хто сам колись працював на заводі, або його член сім’ї, або той, хто просто чув про ЗЧМ, горді за те, що цей завод був у місті Світловодську.

На чому базується ця гордість? По-перше, про завод чистих металів знали в усьому світі (а я побував у багатьох країнах). Могли не знати про Кіровоградську область чи Світловодськ, а про завод знали. І досі знають. Бо завод у Варшаві, побудований за проєктом ЗЧМ, працює і досі. По-друге, завод був школою для його працівників. У нас були курси технічного мінімуму, які читали майстри для робітників. І я запевняю, що вони були за рівнем такі, як нині бакалаврські курси в університеті. Ази фізики напівпровідників про тверді тіла і домішки знали усі працівники підприємства, бо, наприклад, потрібно було закласти в ампулу саме ту концентрацію, яка дозволить отримати певні властивості матеріалів. По-третє, підтримую усіх, хто говорив про силу особистості директора Анатолія Тузовського і його авторитет. І хочу підкреслити, що він не просто особисто керував заводом, а створив команду. Причому таку, яка працювала довго, практично не змінюючись. Це головний інженер Йосип Скаковський, якого змінив Володимир Комлач, заступник директора Борис Мовшиць, головний механік Павло Логінов, заступник начальника служби контрольно-вимірювальних приладів та автоматики Анатолій Галузо, головний енергетик Ігор Павловський, начальники цехів Володимир Шаповал, Валерій Єргаков, Валентин Лісовенко, Ілля Курбангалеєв, Аркадій Кузнецов, Олександр Кондратьєв, Ернест Засецький та інші. Я очолив завод у 1991 році, після директорства у Львові, і відчув, як комфортно було працювати з цими людьми. По-п’яте, ми всі працювали над собою і прагнули бути кращими фахівцями. Навіть сьогодні у цьому нашому невеличкому колі – чотири кандидати й один доктор наук. Загалом тридцять кандидатів і шість докторів наук. Тож ЗЧМ – це явище. Явище для Світловодська, області, України та світу.

Заводу більше немає. Якими були причини, по яких не втримали підприємство? На мій погляд, однією з об’єктивних причин, за якою нам важко було втриматися на існуючих позиціях, було те, що напівпровідникова технологія не може існувати без постійного оновлення та інвестування. Якщо досягнути певного рівня і на наступний рік не вкласти додаткове фінансування, не замінити обладнання, то втрачаються, а потім і гальмуються темпи розвитку. Це не лише у нас так трапилося, це закономірність. І саме тому напівпровідниковою технологією сьогодні займаються не більше 5-7 країн у світі, а на ринку чипів домінує Тайвань, де їх випускають більше половини світового виробництва. Це не означає, що ми не могли би бути лідерами, це означає тільки одне, що ми могли втримати свій потенціал, не обов’язково претендуючи на всі напівпровідникові матеріали. Зокрема могли виробляти світлофори, сонячні панелі, чисті матеріали для інших підрозділів. Іншою причиною було те, що ми потрапили в економічну кризу. Як зараз на світовому ринку зростає ціна на газ, так і тоді відбувся різкий стрибок. Завод, коли у нас працювала котельня, платив 50 доларів за 1000 кубів. Одного ранку прокидаємося, а нам повідомляють: датою на пів року раніше перерахувати платежі за ціною 80 доларів. Тож усі оборотні кошти були покладені на це. Також були непрогресивними умови банків: гроші за укладений з Китаєм півторамільйонний контракт нам надходили, а ми не могли ними скористатися.

Як не було скрутно, та ми боролися. Мені пропонували передати на утримання міського бюджету котельню, дитсадки, спорткомплекс. Та ми відчували відповідальність і утримували цю інфраструктуру до 1997 року, до останнього, поки могли з цим справлятися. І ще: я не звільняв працівників, рука не піднімалася звільнити тих, хто прийшов на завод у юні роки і пропрацював там усе життя.

На коментарі тих, хто зараз кепкує або злорадствує з того, що завод свого часу припинив своє існування. Ми, ветерани заводу, відзначаючи сьогодні його 60-річчя, говоримо і собі, і молодим поколінням: якщо ми змогли вирішити таку задачу – у невеликому місті створити надпотужне підприємство, то це підтверджує лише одне – наші люди здатні на великі справи. Питання не в технологіях, які застосовувалися на заводі і, які, можливо, у найближчому майбутньому взагалі не будуть потрібні у світі. Справа в людях, які змогли своїм потенціалом це все придумати і зробити. Колись українські козаки мали походи до Середземного моря, але ми ж не говоримо зараз, що ми не володіємо цим морем, а згадуємо і пишаємося нашими лицарями. Історія вчить нас гордитися попередниками, які залишають нам хороший спадок. Якщо ми, чистометалівці, зі своїми задачами впоралися гідно, то й наші діти та онуки успішно впораються зі своїми. Тож давайте робити великі справи!

У День металурга і з нагоди 60-річчя заводу хочу вклонитися пам’яті тих ветеранів, яких сьогодні вже немає, передати привіт всім ветеранам, які перебувають на заслуженому відпочинку, та їхнім сім’ям.