Марія Податель: «Я гідна більшого, ніж сидіти вдома»

Тридцятиоднорічна Марія Податель з чотирьох років хворіє на спастичну атаксію (порушення координації рухів), вдома пересувається ногами «по стіночці», а за межами квартири — лише на візку. Їй систематично слід займатися у спортзалі, аби не застоюватися. З дитинства перебуває у центрі активної соціально-психологічної реабілітації «Добрада». Саме голова «Добради» Олена Шаньгіна і відправила Марії посилання на конкурс.

— Я ознайомилася з умовами «Краси без обмежень», прочитала позитивні відгуки про те, що після участі в конкурсі його учасниці розкриваються і досягають висот у своєму житті, і вирішила спробувати, — розповідає Марія Податель. — Подала заявку і потрапила до числа 10 фіналісток. Разом зі мною у фіналі брали участь дівчата з Волинської, Дніпропетровської, Миколаївської, Донецької, Луганської, Київської, Черкаської, Хмельницької областей.

Фінал конкурсу відбувався на сцені концерт-холу у Слов’янську Донецької області. Учасниці брали участь в кулінарному батлі, у фотосесії у вечірній сукні та у вбранні за мотивами казки «Пригоди Аліси в країні чудес», які слід було придумати і створити самим. Також ми представляли два танці, які розучували напередодні. Для цього з нами працювали хореографи і партнери по танцям. За рішенням журі я стала «Міс оригінальність».

Важливим для мене є і те, що дівчата з інвалідністю зібралися разом і ділилися власним досвідом, тим самим даючи кожній зі своїх співрозмовниць поштовх для розвитку. Я й зараз листуюся з новими приятельками.

Конкурс проводять дев’ять років поспіль. Спочатку він відбувався в Донецьку, але після початку бойових дій його перенесли до Краматорська. Одним з ініціаторів і організаторів «Краси без обмежень» є центр комплексної реабілітації для осіб з інвалідністю «Донбас», який серед інших напрямків діяльності вчить людей з інвалідністю здобувати професію, розпочинати власну справу.

Найбільше мене вразила екскурсія Краматорськом, яку провели нам організатори, демонструючи доступність пересування містом для людей з інвалідністю та те, як впроваджується в життя інклюзія — включення у життєвий процес всіх громадян у соціумі, насамперед тих, хто мають фізичні чи ментальні порушення. Так, у дитячому садку «Червоні вітрила» дві групи дітей: здорові та з інвалідністю (для яких створені усі зручності). Здорові діти на рівних спілкуються з дітьми з інвалідністю і не сприймають їхні хвороби як вади і перешкоди у спілкуванні, а значить, не розділяють людей на здорових і хворих. У стоматологічну клініку і кожен її кабінет можна заїхати на візку самостійно, а полікувати зуби — сидячи у своєму візку, не пересаджуючись на стоматологічне крісло. Бордюри на усіх тротуарах скошені під правильним кутом і заїхати і з’їхати з них людині на візку можна самостійно без проблем. Мандрівка Краматорськом — неначе подорож в інший світ: усе наскільки продумано і доступно.

Я спробувала розібратися, хто ж рухає ці зміни, й ось що я дізналася. Керівниця реабілітаційного центру «Донбас» — депутатка міської ради Світлана Фоміна. Її мати — Надія Поламарчук — має інвалідність. У дитинстві Світлана хотіла, щоб мама прийшла до неї у дитячий садок на святковий ранок, але мама не прийшла, бо не змогла добратися через непристосовані для людей з інвалідністю умови. І дівчинка пообіцяла собі зробити усе так, щоб у місті не було проблем з доступністю. Надія Поламарчук теж справжня борчиня за права людей з інвалідністю. Серед її методів було доставити на сесію міськради візки і посадити в них усіх депутатів.

Мені дуже хочеться, щоб у моєму місті була б така сама доступність і я б вільно пересувалася Світловодськом. Ще б хотіла, щоб у нас був пристосований транспорт з підйомником або низьким з’їздом і широкими дверима, адже я не сиджу у своїй квартирі, а є активною громадянкою: дев’ять років я віддалено працюю логісткою на одному з підприємств міста, їжджу маршруткою на заходи «Добради» та у спортзал. Звісно, хочу цього для усіх світловодчан-візочників, адже мої друзі з інвалідністю сидять вдома і їх не видно, бо вони не можуть вільно пересуватися містом.

Ще хочу сказати щодо конкурсу, що в Краматорськ я добиралася потягом разом із супроводжуючими — мамою Надією Олексіївною і сестрою Дар’єю, які допомагали мені готуватися до всіх етапів «Краси без обмежень». Мої друзі-добрадівці були раді моєму поверненню, розпитували, як усе відбувалося. Не обійшлося й без дивовижних співпадінь. Так, у розмові з’ясувалося, що одна з конкурсанток з Первомайська Миколаївської області відпочивала у Куяльнику разом з моїм другом з «Добради». А моя світловодська подруга запитала, чи спілкувався зі мною в Краматорську журналіст місцевого видання, я відповіла що так, запам’ятала його, виявилося, журналіст та моя подруга — давні приятелі. А мій партнер по танцям — краматорець Микола — бував у Світловодську на змаганнях з баскетболу, добре пам’ятає нашу баскетбольну команду, адже тоді Краматорськ програв Світловодську.

Так що спогади про поїздку і конкурс незабутні. Після конкурсу у мене з’явилося бажання потанцювати на візку. Щоправда поки не уявляю, хто б став моїми тренером та партнером. А головне, що я утвердилася в думці, що моя активність, непосидючість — правильний шлях. Сподіваюся на зміни у нашому місті у плані доступності для людей з інвалідністю, щоб бордюри та східці не перешкоджали нашим планам.