Зупинка АЕС – передумова життя, а не виживання
"Людина створена для щастя, як птах для польоту",— сказав колись відомий класик. Та річ у тім, що коли птахові для цього досить крил і повітря, то людина сама гаразд не знає, що потрібно їй, аби почуватися щасливою. Від перших днів своєї з'яви на Землі вона прагне до цього оманливого виднокола і ніяк не може його досягнути.
^ Реклама ^
Сьогодні, коли екологічна ситуація в світі дуже загострилася, ми, на жаль, продовжуємо платити данину старим пріоритетам, значною мірою йдемо на повідку вчених і політиків, які сповідують всемогутність техніки, відстоюють необхідність перетворення природи і навіть... переконструювання самої людини.
Слід зазначити, що територія нинішньої України впродовж своєї багатовікової історії була більш-менш стабільна. Хоча низинні її ділянки й заливалися морською водою, є й сліди короткочасних ударів сильних морозів, все ж, завдяки Волино-Подільській та Придніпровській височинам, Карпатам та іншим факторам вона зберегла свою історичну флору й фауну, як і традицію аборигенного людського населення.
Сталося так, що атомна дитина, не встигнувши гаразд убитися в колодочки, виявилася предметом особливої уваги урядовців, політиків, військових, які прагнули вершити долю людства, а також наляканих або захоплених (залежно від ступеня розуміння питання) простолюдинів.
Атомні електростанції, по-перше, потребують великої кількості радіоактивного палива (пригадаймо, що під час вибуху реактора на ЧАЕС у ньому було 180 тонн сумарного урану), видобуток якого вельми забруднює район його родовищ, видобування й збагачення; по-друге, "наведена радіоактивність" (цей термін означає радіоактивність, що утворилася внаслідок опромінення матеріалів, які становлять активну зону реактора, його зовнішні металоконструкції, технологічні споруди та обладнання) призводить до накопичення радіоактивних матеріалів, сумарна кількість яких для кожної АЕС становить багато тисяч тонн; по-третє, не буває "чистих" АЕС, бо кожна з них безперервно викидає в навколишнє середовище більші чи менші дози радіоактивності; по-четверте, залишається нерозв’язаною проблема поховання високорадіоактивних відходів і безпечного демонтажу самої АЕС після вироблення ресурсу.
Одним із вразливих місць атомної енергетики, про яке атомники намагаються зайвий раз не згадувати, є так званий ядерний паливний цикл. До нього входить видобування руди, вилучення з неї урану та перетворення його на збагачений, який використовується в реакторах, транспортування та хімічна регенерація відпрацьованого палива, очистка його від радіоактивних відходів і домішок та їх безпечне поховання. Цей дуже складний цикл дорогий, винятково енергомісткий і екологічно надзвичайно шкідливий. Немає жодного енергоносія, використання якого залишало б таку кількість відходів, як атомна енергетика, і немає таких інших відходів, які б за вагомістю своєї загрози людству хоч наближено нагадували продукти радіаційного поділу. Щоб добути 1т радіоактивного металу, потрібно вийняти від 15000 до 110000 т гірських порід.
На Землі відомо лише 189 природних радіонуклідів. Після того ж, як ми дали змогу розгулятися ядерній енергетиці, маємо їх півтисячі. З’явилося, таким чином, понад 300 нових, не узгоджених з еволюцією живого радіонуклідів, вплив їх на подальше земне життя передбачити неможливо, з певністю можна сказати лише одне: він буде негативний.
Окремо, бодай коротко, хотілося б зупинитися на саркофагах. Саркофаг — це надзвичайно складна й дорога споруда, начинена різноманітними датчиками й вимірювальними приладами, які постійно сигналізували б про ті процеси, які відбуваються на небезпечній ділянці. Побудова таких саркофагів, підкреслимо ще раз, обходиться дуже й дуже недешево. Але чи є такі споруди кардинальним виходом із ситуації, як це сьогодні здається багатьом? Ні. І бути не може. Спостерігати за процесами, які відбуваються під бетонованим ковпаком, ще не означає керувати ними. Не новий саркофаг слід будувати над четвертим блоком ЧАЕС, а комплексний завод-комбінат неподалік, який би перепустив через себе і вивільнив від радіації всі елементи конструкції й продукти діяльності атомного монстра. Розуміємо, що справа ця нелегка й недешева. Але немає іншого виходу, як прокласти до зруйнованого блока спеціальні штольні і з допомогою дистанційно керованих роботів вибрати звідти та подати на комбінат все радіоактивне місиво до останнього кілограма.
Територію України ще можна очистити від радіонуклідів, і люди житимуть на ній, а не виживатимуть. Але найперша передумова для цього — зупинити АЕС. В противному разі ми ризикуємо перетворити атомне виробництво у своєрідний перпетуум мобіле: електроенергія, яку
вироблятимуть АЕС, повністю витрачатиметься на виробництво палива та знезараження місцевості. А самі ми станемо заложниками атомників. І так триватиме без кінця, точніше — до жахливого кінця.
МиколаТкаченко, викладач Світловодського Політехнічного Коледжу
Слід зазначити, що територія нинішньої України впродовж своєї багатовікової історії була більш-менш стабільна. Хоча низинні її ділянки й заливалися морською водою, є й сліди короткочасних ударів сильних морозів, все ж, завдяки Волино-Подільській та Придніпровській височинам, Карпатам та іншим факторам вона зберегла свою історичну флору й фауну, як і традицію аборигенного людського населення.
Сталося так, що атомна дитина, не встигнувши гаразд убитися в колодочки, виявилася предметом особливої уваги урядовців, політиків, військових, які прагнули вершити долю людства, а також наляканих або захоплених (залежно від ступеня розуміння питання) простолюдинів.
Атомні електростанції, по-перше, потребують великої кількості радіоактивного палива (пригадаймо, що під час вибуху реактора на ЧАЕС у ньому було 180 тонн сумарного урану), видобуток якого вельми забруднює район його родовищ, видобування й збагачення; по-друге, "наведена радіоактивність" (цей термін означає радіоактивність, що утворилася внаслідок опромінення матеріалів, які становлять активну зону реактора, його зовнішні металоконструкції, технологічні споруди та обладнання) призводить до накопичення радіоактивних матеріалів, сумарна кількість яких для кожної АЕС становить багато тисяч тонн; по-третє, не буває "чистих" АЕС, бо кожна з них безперервно викидає в навколишнє середовище більші чи менші дози радіоактивності; по-четверте, залишається нерозв’язаною проблема поховання високорадіоактивних відходів і безпечного демонтажу самої АЕС після вироблення ресурсу.
Одним із вразливих місць атомної енергетики, про яке атомники намагаються зайвий раз не згадувати, є так званий ядерний паливний цикл. До нього входить видобування руди, вилучення з неї урану та перетворення його на збагачений, який використовується в реакторах, транспортування та хімічна регенерація відпрацьованого палива, очистка його від радіоактивних відходів і домішок та їх безпечне поховання. Цей дуже складний цикл дорогий, винятково енергомісткий і екологічно надзвичайно шкідливий. Немає жодного енергоносія, використання якого залишало б таку кількість відходів, як атомна енергетика, і немає таких інших відходів, які б за вагомістю своєї загрози людству хоч наближено нагадували продукти радіаційного поділу. Щоб добути 1т радіоактивного металу, потрібно вийняти від 15000 до 110000 т гірських порід.
На Землі відомо лише 189 природних радіонуклідів. Після того ж, як ми дали змогу розгулятися ядерній енергетиці, маємо їх півтисячі. З’явилося, таким чином, понад 300 нових, не узгоджених з еволюцією живого радіонуклідів, вплив їх на подальше земне життя передбачити неможливо, з певністю можна сказати лише одне: він буде негативний.
Окремо, бодай коротко, хотілося б зупинитися на саркофагах. Саркофаг — це надзвичайно складна й дорога споруда, начинена різноманітними датчиками й вимірювальними приладами, які постійно сигналізували б про ті процеси, які відбуваються на небезпечній ділянці. Побудова таких саркофагів, підкреслимо ще раз, обходиться дуже й дуже недешево. Але чи є такі споруди кардинальним виходом із ситуації, як це сьогодні здається багатьом? Ні. І бути не може. Спостерігати за процесами, які відбуваються під бетонованим ковпаком, ще не означає керувати ними. Не новий саркофаг слід будувати над четвертим блоком ЧАЕС, а комплексний завод-комбінат неподалік, який би перепустив через себе і вивільнив від радіації всі елементи конструкції й продукти діяльності атомного монстра. Розуміємо, що справа ця нелегка й недешева. Але немає іншого виходу, як прокласти до зруйнованого блока спеціальні штольні і з допомогою дистанційно керованих роботів вибрати звідти та подати на комбінат все радіоактивне місиво до останнього кілограма.
Територію України ще можна очистити від радіонуклідів, і люди житимуть на ній, а не виживатимуть. Але найперша передумова для цього — зупинити АЕС. В противному разі ми ризикуємо перетворити атомне виробництво у своєрідний перпетуум мобіле: електроенергія, яку
вироблятимуть АЕС, повністю витрачатиметься на виробництво палива та знезараження місцевості. А самі ми станемо заложниками атомників. І так триватиме без кінця, точніше — до жахливого кінця.
МиколаТкаченко, викладач Світловодського Політехнічного Коледжу
