Вони (Анатолій Сербин, Костянтин Швець, Галина Масюк, Микола Басов, Лідія Таран, Валерій Дідул, Віктор Кузнецов, Володимир Литвинов, Олександр Єлізаров і Надія Татарнікова) розробили сценарій, "скинулися" зі своїх "олігархічних" пенсій, трохи допомогли більш заможні спонсори Юрій Пухов, Віталій Лещенко, Олександр Бережний та директор заводу "Луч" Олександр Губарєв — і 15 липня свято відбулося.

Ведуча — Надія Татарнікова — сказала, що хоч багатьом здалося дивним відзначати 50-річчя заводу, якого немає, але більшість з такою позицією не погодилася. Це знайшло підтвердження тим, що не зважаючи на 35-градусну спеку на стадіоні зібралося біля 500 ветеранів ЗЧМ та мешканців міста. Такої кількості для подібного заходу стадіон не бачив давно.

Металурги зібралися, щоб побачитися, згадати, як будували завод, як плавили метал, як нарощували обсяг виробництва, як будували Палац спорту, дитячі садки, 10-ту школу, житло, піонертабір і санаторій, котельню та очисні споруди, як жили, працювали, як і з яким оптимізмом, піднесенням працювали і відпочивали!

Присутні вшанували хвилиною мовчання багатьох своїх колег, які вже пішли з життя, в тому числі першого директора, Почесного громадянина Світловодська Анатолія Михайловича Тузовського.

Було приємно, що колишніх працівників заводу не забув привітати перший заступник міського голови, депутат обласної ради Сергій Яременко. 15 ветеранам заводу він вручив Почесні грамоти та подяки міськвиконкому.

Потім виступили зі спогадами (виступи переривалися піснями ансамблю "Сударушка-ладушка" Надії Татарнікової) перший комсорг заводу Валерій Дідул, учасник виготовлення першого кристалу напівпровідникового германію Ернест Засецький, інженер-конструктор Іван Щербина, голова ветеранів ВВВ заводу Яків Фісун, віце-президент ради директорів міста Михайло Шаповал, заводський економіст Тамара Рева, директор спорткомплексу Юрій Смірнов та апаратник Володимир Тесленко (більш відомий у минулому, як заводський футболіст "Тарзан"). Вони поділилися спогадами про завод і свої колективи.

Завод чистих металів було створено на початку 1962 р. як базове підприємство Радянського Союзу з випуску напівпровідникових матеріалів, вирощування та обробки монокристалів, епітаксіальних структур і збірці напівпровідникових приладів. Завод був єдиним на всю країну в цій сфері виробництва. Він розвивався стрімко. Уже 18 серпня того ж року в пристосованому приміщенні ресторану (Будинок техніки) плавильники Михайло Супрун та Костянтин Сурадєєв під керівництвом майстра Ернеста Засецького отримали перший злиток напівпровідникового германію. А менш, ніж через 5 років це вже був величезний сучасний завод, рівного якому не було в світі, а через заводську прохідну щодня (як тоді доповідав перший начальник відділу кадрів Віктор Микитович Машко) проходило більше 5 тис. чоловік. І левову частку за обсягами виробництва тут уже міцно зайняв монокристалічний кремній. А в 1970 році прийшов час для абсолютно нових матеріалів: кадмію, ртуті та телуру.

Потужний науковий потенціал (на заводі працювало 45 кандидатів і два доктори наук), високоосвічений інженерний корпус, висококваліфікований робітничий клас і талановиті організатори-керівники, енергія, цілеспрямованість, знання і талант директора Тузовского дуже швидко поставили завод на чолі світової промислової та наукової еліти.

За 8-у п’ятирічку випуск продукції зріс в 2,8 рази, за дев’яту — в 5,5, десяту — в 2,1, одинадцяту — теж в 2,1! Багато працівників стали кавалерами урядових нагород, завод теж отримав орден Трудового Червоного прапора.На всю країну гриміла слава бригад плавильників Олексія Фурси, Миколи Петрова, Валерія Дідула, Лариси Савенок та багатьох інших.

Вирішуючи гендерну проблему з ініціативи директора Тузовського жінки почали працювати в основному виробництві, а незабаром вони становили половину заводських кадрів. Тому посиленими темпами будувалося житло, з’явилося 4 дитсадка, СШ №10, піонертабір і санаторій, чотири садових товариства, з’явився цілий мікрорайон на Ревівці і "маленька Америка", як любив говорити Анатолій Михайлович про котеджне містечко на Рибколгоспі, потрапити куди, до речі, навіть конкурсу не було.

Завод був потрібен країні, і вона його всіляко підтримувала. Про все це розповідається у фундаментальній праці, книзі "Завод чистих металів: сторінки історії", яку за власний кошт випустив колишній інженер-фізик, а нині доктор фізико-математичних наук, професор Олександр Єлізаров.

Звичайно, більшість заводської продукції використовувалась для зміцнення обороноздатності величезної країни, але вона могла бути успішно застосовуватися і для мирних цілей. Шкода, що все це тепер виявилося непотрібним рідній Україні.

Але праця металургів ЗЧМ не пропала марно. Заводський метал був на Місяці та ще й зараз літає в космосі. Житлові будинки ще не розбирають, спорткомплекс і дитсадки працюють, хоч в одному з них тепер суд. А все ж боляче дивитися на "ударну капіталістичну антибудову" по остаточному знищенню заводу чистих металів.

Всі заводчани сьогодні говорять, що якби був живий Тузовський, то такого б не сталося.

Тому металурги вийшли з пропозицією, якщо колись (в залежності від кольору влади) центральну вулицю і площу міста будуть перейменували під якогось отамана або мільйонера — то запропонувати присвоїти цим об’єктам ім’я великого директора Анатолія Михайловича Тузовского.

По закінченню відзначення ювілею ЗЧМ відбувся футбольний матч між командами ветеранів заводу та збірною Власівки, де "перемогла дружба" (рахунок 1:1) та бліцтурнір з шахів.

За оцінкою всіх присутніх цього дня на стадіоні свято вдалося. І воно не стало "святом зі сльозами на очах", хоч сльози в декого і були. Було радісно бачити просвітлені обличчя і усмішки людей, які вже звикли бути похмурими. Люди згадали, що вони ЛЮДИ, а не безсловесне бидло.

А дякуючи завзятій Надії Татарниковій та її ансамблю "Сударушка" 50-річний ювілей Заводу чистих металів на поминки по заводу не перетворився.

Сергій ТИШКО,
член оргкомітету.
Фоторепортаж Богдана Дроздова