Хрест чужий ми несем і понині
Євгеній Лазукін у Світловодську людина відома чи не півмісту: ще маленьким як привезли сюди батьки-гідробудівельники, так тут і все життя. Тому такі забуті назви, як «барак» та «брандвахта», де прийшлося жити в дитинстві, запам’яталися назавжди.
Після школи № 3, пішов на виробництво, потім армія. Повернувся додому, влаштувався апаратником на завод чистих металів, одружився, донька з’явилася. Потім рік на Крайній Півночі, знову вдома. Довгий час працював машиністом електрообладнання на «Гідромеханізації», від якої навіть побував у закордонвідрядженні в Іраці, де працював на земснаряді, будував греблю гідровузла «Хадіта». Довелося бачити самого Саддама Хусейна, (про якого, до речі, найкращої думки). Загалом, звичайна біографія звичайної людини, як всі. Але все змінилося водночас, коли сталося лихо в Чорнобилі.
Після школи № 3, пішов на виробництво, потім армія. Повернувся додому, влаштувався апаратником на завод чистих металів, одружився, донька з’явилася. Потім рік на Крайній Півночі, знову вдома. Довгий час працював машиністом електрообладнання на «Гідромеханізації», від якої навіть побував у закордонвідрядженні в Іраці, де працював на земснаряді, будував греблю гідровузла «Хадіта». Довелося бачити самого Саддама Хусейна, (про якого, до речі, найкращої думки). Загалом, звичайна біографія звичайної людини, як всі. Але все змінилося водночас, коли сталося лихо в Чорнобилі.
^ Реклама ^Згадує Євгеній Володимирович:
— В лютому 1988 року я був відряджений до Києва на монтаж нового земснаряду. А тут команда: підміни захворілого електрика, їдеш замість нього на ЧАЕС, потрібно терміново, до весняної повені, змонтувати насосну, щоб запобігти попаданню зараженої води до Прип’яті, а, значить, і до Дніпра. Коли везли до Славутича, то назавжди запам’ятав нежилі, вкриті незайманим снігом сільські хати і – яблуні, обліплені величезними червоними яблуками. Робота була страшенна, на знос, щодня по 12 годин без вихідних, практично поруч із четвертим блоком. Потім перевели на земснаряд, поглиблювали Прип’ять, мили «пастку для радіоактивного мулу». Тридцятиміліметрові якірні троси обмерзали льодом і ставали товщиною з руку, приходилося постійно оббивати. І так більше двох місяців. Можливо був би і більше, але зірвав спину, то відпустили, там потрібні були лише здорові. А «ліквідатором» я став випадково. Нас там ніхто не реєстрував, завезли до зони «підсніжником», навіть «накопичувачів радіації» спочатку не видавали. Якби не зустріч з військовим патрулем, який нас заарештував і примусив «легалізуватися», так би і залишився «невідомим солдатом». Добре, що хоч хватило розуму по від’їзді взяти довіку про роботу в зоні та кількість отриманих «БЕРів». А скільки наших у тому бедламі і цього не отримали! Тільки в першу зміну в їдальні обідало більше тисячі працівників. Отож приїхав додому практично інвалідом. І тут пішла «чорна смуга», вся зарплата – на ліки, почав дружбу з «зеленим змієм». Так би, напевне, і кінчив. Багато наших пішли з життя, деякі, не витримавши, добровільно, багато сімей розпалося. Добре що Людмила, дружина, мене підтримала, то я вже 18 років навіть пиво не вживаю. А потім і діло знайшлося. Ставлення влади до нашої братії було негативне: все вони (ми, значить) щось вимагають, щось хочуть. Тоді ми, «чорнобильці», згуртувались і першими не тільки на Україні, а й у Союзі створили міськрайонна спілку «Союз-Чорнобиль», пізніше мене обрали головою цієї спілки.
Згодом Євгенія Володимировича обрали і депутатом міської ради. Жодної сесії не було, щоб він не виступив із запитом чи пропозицією, відстоюючи інтереси як своїх виборців, так і «чорнобильців», поважали люди, знали свого депутата. А коли стали партійні списки і прохідне місце потрібно було купляти, він відійшов від активного політичного життя. Хоч для «чорнобильців» встиг зробити багато. Організовував посильну допомогу сім’ям «чорнобильців» продуктами, ліками, «гуманітаркою», добився придбання для них безкоштовного житла. Для багатьох світловодців, як молодих, так і літніх, улюбленим місцем прогулянок ось уже довгі роки залишається затишний сквер навпроти техучилища (колишня СШ № 2) з пам’ятним знаком, високим дерев’яним хрестом. Та мало хто знає, що цей хрест виготовлений руками Лазукіна, а називається знак — «Поклонний хрест на честь живих та померлих ліквідаторів аварії на ЧАЕС». І освячений Поклонний хрест Владикою Пантелеімоном, як місце майбутньої каплиці або церкви. Але каплицю так і не поставити, на превеликий жаль все залишилося «в проекті».
— Уже 24 роки минуло від тієї найстрашнішої трагедії. Цього дні «чорнобильців» вшановують, дякують за врятовану Україну, — продовжує Євгеній Володимирович, — ми теж збираємося разом, згадуємо все, поминаємо багатьох наших товаришів. Що б хотілося? Уваги до нас. Розумію труднощі держави. Але хіба ми для неї зробили менше від просидівших у теплі чиновників, які мають захмарні пенсії? А у мене вона 630 і доплата за «ліквідатора» при першому нарахуванні пенсії склала аж 5 грн.! ( я пішов на пенсію за інвалідністю, але не як «чорнобилець», ескулапи зробили висновок, що моя болячка ще вчора здорової людини – природжена, ну та Бог з ними). Тож, щоб якось вижити, приходиться підробляти. А нинішнє моє хобі – такого ні в кого немає: внук, дім, сад, город та собака.
Уже весна, тепло. То хто буде на прогулянці в районі «Вічного вогню»– зверніть увагу і на «Поклонний хрест» (його, до речі, наші «чорнобильці» між себе називають «Женькин хрест», як данину ініціативі Євгенія Лазукіна). На хресті, знову ж таки з ініціатива Лазукіна, закріплено особливо шановану серед християн унікальну ікону «Чорнобильський спас». Унікальну тому, що на ній вперше в православному іконописі зображений Ісус Христос разом з простими людьми — чорнобильцями, мертвими і живими. Живі зображені в одязі пожежника, працівника атомної електростанції, воїна, медсестри; мертві — в саванах. Праворуч від Христа — Богородиця, зліва — Архистратиг Михайло. На задньому плані видно чорнобильський "саркофаг", на передньому — вже оживаюча земля. Це єдина православна ікона із зображенням не тільки святих. Тому, що ліквідатори аварії врятували чуже життя, не проливши ні краплі чужої крові.
Сергій ТИШКО
На знімку Євгеній Лазукін, фото автора.
— В лютому 1988 року я був відряджений до Києва на монтаж нового земснаряду. А тут команда: підміни захворілого електрика, їдеш замість нього на ЧАЕС, потрібно терміново, до весняної повені, змонтувати насосну, щоб запобігти попаданню зараженої води до Прип’яті, а, значить, і до Дніпра. Коли везли до Славутича, то назавжди запам’ятав нежилі, вкриті незайманим снігом сільські хати і – яблуні, обліплені величезними червоними яблуками. Робота була страшенна, на знос, щодня по 12 годин без вихідних, практично поруч із четвертим блоком. Потім перевели на земснаряд, поглиблювали Прип’ять, мили «пастку для радіоактивного мулу». Тридцятиміліметрові якірні троси обмерзали льодом і ставали товщиною з руку, приходилося постійно оббивати. І так більше двох місяців. Можливо був би і більше, але зірвав спину, то відпустили, там потрібні були лише здорові. А «ліквідатором» я став випадково. Нас там ніхто не реєстрував, завезли до зони «підсніжником», навіть «накопичувачів радіації» спочатку не видавали. Якби не зустріч з військовим патрулем, який нас заарештував і примусив «легалізуватися», так би і залишився «невідомим солдатом». Добре, що хоч хватило розуму по від’їзді взяти довіку про роботу в зоні та кількість отриманих «БЕРів». А скільки наших у тому бедламі і цього не отримали! Тільки в першу зміну в їдальні обідало більше тисячі працівників. Отож приїхав додому практично інвалідом. І тут пішла «чорна смуга», вся зарплата – на ліки, почав дружбу з «зеленим змієм». Так би, напевне, і кінчив. Багато наших пішли з життя, деякі, не витримавши, добровільно, багато сімей розпалося. Добре що Людмила, дружина, мене підтримала, то я вже 18 років навіть пиво не вживаю. А потім і діло знайшлося. Ставлення влади до нашої братії було негативне: все вони (ми, значить) щось вимагають, щось хочуть. Тоді ми, «чорнобильці», згуртувались і першими не тільки на Україні, а й у Союзі створили міськрайонна спілку «Союз-Чорнобиль», пізніше мене обрали головою цієї спілки.
Згодом Євгенія Володимировича обрали і депутатом міської ради. Жодної сесії не було, щоб він не виступив із запитом чи пропозицією, відстоюючи інтереси як своїх виборців, так і «чорнобильців», поважали люди, знали свого депутата. А коли стали партійні списки і прохідне місце потрібно було купляти, він відійшов від активного політичного життя. Хоч для «чорнобильців» встиг зробити багато. Організовував посильну допомогу сім’ям «чорнобильців» продуктами, ліками, «гуманітаркою», добився придбання для них безкоштовного житла. Для багатьох світловодців, як молодих, так і літніх, улюбленим місцем прогулянок ось уже довгі роки залишається затишний сквер навпроти техучилища (колишня СШ № 2) з пам’ятним знаком, високим дерев’яним хрестом. Та мало хто знає, що цей хрест виготовлений руками Лазукіна, а називається знак — «Поклонний хрест на честь живих та померлих ліквідаторів аварії на ЧАЕС». І освячений Поклонний хрест Владикою Пантелеімоном, як місце майбутньої каплиці або церкви. Але каплицю так і не поставити, на превеликий жаль все залишилося «в проекті».
— Уже 24 роки минуло від тієї найстрашнішої трагедії. Цього дні «чорнобильців» вшановують, дякують за врятовану Україну, — продовжує Євгеній Володимирович, — ми теж збираємося разом, згадуємо все, поминаємо багатьох наших товаришів. Що б хотілося? Уваги до нас. Розумію труднощі держави. Але хіба ми для неї зробили менше від просидівших у теплі чиновників, які мають захмарні пенсії? А у мене вона 630 і доплата за «ліквідатора» при першому нарахуванні пенсії склала аж 5 грн.! ( я пішов на пенсію за інвалідністю, але не як «чорнобилець», ескулапи зробили висновок, що моя болячка ще вчора здорової людини – природжена, ну та Бог з ними). Тож, щоб якось вижити, приходиться підробляти. А нинішнє моє хобі – такого ні в кого немає: внук, дім, сад, город та собака.
Уже весна, тепло. То хто буде на прогулянці в районі «Вічного вогню»– зверніть увагу і на «Поклонний хрест» (його, до речі, наші «чорнобильці» між себе називають «Женькин хрест», як данину ініціативі Євгенія Лазукіна). На хресті, знову ж таки з ініціатива Лазукіна, закріплено особливо шановану серед християн унікальну ікону «Чорнобильський спас». Унікальну тому, що на ній вперше в православному іконописі зображений Ісус Христос разом з простими людьми — чорнобильцями, мертвими і живими. Живі зображені в одязі пожежника, працівника атомної електростанції, воїна, медсестри; мертві — в саванах. Праворуч від Христа — Богородиця, зліва — Архистратиг Михайло. На задньому плані видно чорнобильський "саркофаг", на передньому — вже оживаюча земля. Це єдина православна ікона із зображенням не тільки святих. Тому, що ліквідатори аварії врятували чуже життя, не проливши ні краплі чужої крові.
Сергій ТИШКО
На знімку Євгеній Лазукін, фото автора.
