Середа, 24 квітня 2024

^ Реклама ^
ТОП-новини Люди Добрі справи

Не лише підтримують, а й дають надію. Як у Павлівці допомагають вимушеним переселенцям Новина з фото

Не лише підтримують, а й дають надію. Як у Павлівці допомагають вимушеним переселенцям
Олена Синиця родом з міста Соледара на Донеччині, яке зараз зруйноване російськими загарбниками. Ось уже понад рік вона з родиною живе у селі Павлівці Світловодської міської ради і працює у місцевому ліцеї "Гранд". Директорка ліцею Тетяна Горєва та інші павлівці надають всебічну підтримку внутрішньо переміщеним особам, хоч і самим доводиться долати психологічні труднощі.
^ Реклама ^

Розповіді Олени Синиці і Тетяни Горєвої про життєві випробування, людяність і допомогу під час війни — у нашому матеріалі.


Олена Синиця: "Соледар — місто мрій"

— Соледар — місто, де померло багато мрій. Чи знали люди, які жили там, що все, про що вони мріяли, чого бажали, може зруйнуватися, як будинки, які чорніють на відео з камер квадрокоптера. Соледарці більше ніколи не зайдуть у свої оселі, в яких вони почувалися впевнено та спокійно, на згадку залишаться лише ключі на брелоку. Тільки людина, яка втратила все, зрозуміє, що значить дивитися на ці ключі… Ми робили ремонти, облаштовували все, у моїй квартирі було все так, як я хотіла. Тільки ось вікна…Вони були пластикові, але давно вставлені, пожовклі. Як я потім казала цим вікнам, що люблю їх, коли заклеювала скотчем, який, звісно, нічим не допоміг.

У мене було багато бажань, але так дивно, що деякі з них здійснилися, коли я втратила домівку.

Не лише підтримують, а й дають надію. Як у Павлівці допомагають вимушеним переселенцям
Олена Синиця


Одне з них — бажання відпочити після року атестації у дитсадку, де я працювала. Хотіла одразу після її завершення взяти відпустку, тому з нетерпінням чекала засідання атестаційної комісії, яке мало відбутися 24 лютого 2022 року. І справді, з того дня я пішла у надзвичайно довгу відпустку. Ще приклад. Нашим традиційним родинним місцем відпочинку було Азовське море — Урзуф, Білосарайська коса, Бердянськ. Три роки поспіль море було повне медуз (як я сумую за тими медузами та брудним піском), відпустка не приносила задоволення. Улітку 2021 року після чергової поїздки я сказала, що більше не поїдемо на Азовське море, наступного року відпочиватимемо за кордоном. І таки поїхали "відпочивати" за кордон. Чудовий готель, навколо величезні румунські Карпати, гірські річки, олені та зубри, які ходять у тебе під вікнами, all inclusive. Але надзвичайно хотілося повернутися в Україну. І ще багато, багато маленьких бажань, які здійснилися…

Через два місяці я з дітьми повернулася з Румунії в Україну. Приїхали у Павлівку, бо дещо раніше сюди переїхали наші родичі і нас покликали. Емоційний стан був пригнічений: апатія, зневіра, невпевненість. Два місяці ми всією родиною приходили до тями, але потрібно було жити далі.

Ми всі залишилися не тільки без житла, а й без роботи. Тому наступним після заселення бажанням було знайти хоча б якусь роботу. Поруч із будинком, який ми винаймаємо, знаходиться ліцей. За другою освітою я вихователька і все життя нею працювала. Але за першою освітою, яку отримала в Донецькому інституті соціальної освіти, я психологиня. Закінчувала навчання в 2014 році. Їхала за дипломом, коли Донецьк вже окупували, але документ ще встигла забрати. Я хвилювалася, що минуло досить багато часу, як я отримала цю освіту, здавалося, я вже нічого не пам’ятаю. Та все ж наважилася хоча б спитати. За дивним збігом, саме у цей час ліцею потрібен був практичний психолог — і я отримала роботу.

Було страшно: дорослі діти, нові колеги, нова діяльність. Але завдяки новим знанням, досвіду я змогла не тільки знов відчути себе потрібною, а й опанувати свої страхи. Павлівський ліцей дав мені шанс та надію.

Я не знаю, чи буде Павлівка моєю домівкою назавжди, а Павлівський ліцей моїм постійним місцем роботи, але в мене є віра та впевненість у своїх силах. Україна обов’язково переможе. У мене обов’язково буде свій дім. І ніхто не забере в мене цю впевненість та надію, бо все, що в моїй голові, — забрати неможливо. Мрійте, йдіть уперед, бо мрії мають властивість збуватися.


Тетяна Горєва: Поява нової родини у Павлівці — як поява новонародженої дитини

— Мабуть, у свідомості кожного українця дата 24 лютого 2022 року розділила життя на "до" і "після". Як зазвичай, того дня я збиралася до школи. О 6:30 дзвінок від колеги:

"Шкільний автобус не виїхав за дітьми, Тетяно Іванівно, війна!"


Руки опустилися, ноги перестали слухатися, нахлинули сльози… Та внутрішній голос підказував:

"Треба боротися".


Потім дзвінок від доньки з Київщини:

"Мамо, ідуть на столицю".


Спрацював інстинкт:

"Я маю, повинна!"


Приїхала до школи, зібрали колектив, облаштували чотири класні кімнати на випадок, якщо прибудуть вимушені переселенці, знесли воду, запас харчів,
теплі речі, адже за вікном зима.

Не лише підтримують, а й дають надію. Як у Павлівці допомагають вимушеним переселенцям
Тетяна Горєва


Далі почалися сумні будні воєнного стану. Намагалася ловити на "Суспільному" кожне слово ведучих. Уже на другий день у село почали прибувати внутрішньо переміщенні, багато з них із дітьми. Їхали в основному до родичів, знайомих, але дехто просто в нікуди.

Першими прибули переселенці з Києва, Бородянки, Харківщини, згодом — з Херсонщини та Донеччини.

Коли у селі з’являлася нова родина, це нагадувало появу новонародженої дитини: усі намагалися оточити її увагою і підтримкою. Несли харчі, одяг, посуд, речі першої необхідності. Дітям особлива увага: вчителі на кожному уроці підтримують школярів, дбають про їхнє психічне здоров’я.

Усього за понад рік Павлівка прихистила 177 осіб, з них 46 дітей.

Та час не стоїть на місці. Звільнили ЗСУ Київщину — поїхали додому і наші учні. Адже дім і житло — не завжди одне й те саме. Дім — це місце, де відпочиває душа. Жити людина може де і як завгодно. Більшість діток повернулися на навчання до своїх шкіл, а дехто продовжує навчатися у нас. Нині в закладі навчається 25 ліцеїстів з числа внутрішньо переміщених осіб. Найбільше у Миронівській філії — 14; 9 — в опорному закладі; 2 — у Великоскельовській філії. Не всі родини, оселившись у Павлівці, зверталися до школи, а продовжували навчатися зі своїми вчителями, які проживають в різних куточках країни.
Педагогічний колектив закладу поповнився двома працівниками. Випадково потрапила до села Озер вчителька англійської та французької мови Анастасія Калєнченко.

"Втікаючи з-під обстрілів з Харкова, повернули з траси, та так і залишилися у селі", — розповідає вчителька.


Улітку до закладу прийшла психологиня Олена Синиця із Соледара. Працює з дітьми, розглядає можливість пройти навчання та у подальшому надавати допомогу родинам військовослужбовців. У Будинку культури працює художньою керівницею Олена Нікішина з Дружківки. Тепер всі діти у нас танцюють.
Цього навчального року працювали у форматі змішаного навчання, що дало можливість ближче познайомитися з учасниками освітнього процесу, які прибули до нас через війну, дізнатися їхні захоплення, вподобання, сподівання. Та знаємо, що всі вони мріють повернутися додому…

Інформація
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до цієї публікації.
^ Реклама ^
^ Соціальна реклама ^

Партнери:


Top