Про те, для яких саме умов перебування військовослужбовців підходять окопні свічки, про матеріальні та часові ресурси і про те, що дає крила продовжувати, говоримо з Анастасією.

— У перші дні повномасштабної війни я читала новини, ридала та пила заспокійливе. Але з часом вирішила цю енергію спрямувати на щось корисне. Із чоловіком ми віддали для внутрішньо переміщених осіб постіль і одяг, що у нас були. Я пройшла курси від Червоного хреста і збиралася йти на фронт військовою медикинею, мене відмовляли усією родиною. Тож розпочала готувати разом з доньками їжу на передову. Чотирнадцятирічна Лілія і десятирічна Еріка навчилися пекти торти і печиво, чотирирічна Арина теж активно допомагала: закручувала налисники, співаючи "Червону калину". Тоді чоловік Сергій навіть просив чітко виділити йому куточок в холодильнику, щоб він там міг спокійно брати продукти, бо все було не можна — заготовки для ЗСУ (сміється).

Зараз їжу для відправок періодично готуємо, але усі сили спрямовані на виготовлення окопних чи, як їх також називають, бліндажних свічок. Почала займатися ними на початку вересня. Коли мені подзвонила мама Наталя Басенко і запитала, чи знайдуться у мене старі чайники для її знайомої, яка хоче виробляти свічки, я зацікавилася й сама почала читати про їхнє призначення. Ці свічки потрібні тим воїнам, які перебувають в польових умовах: в окопах та бліндажах. Звісно, хто живе у будівлях, ті користуються буржуйками, генераторами, а в кого є електрика, то їм взагалі підходять будь-які побутові прилади, але й свічки можна. Окопні свічки не підходять тільки тим, хто на штурмі, де не можна жодного освітлення. Дізналася, що за їх допомогою можна обігріти бліндаж, погріти руки, підсушити взуття та одяг і приготувати чи розігріти їжу. Тож я взялася допомагати зі збиранням матеріалів. Інформація, що у місті розпочали виготовляти окопні свічки, розійшлася швидко, навіть утворилася черга. Проте з’ясувалося, що та жінка займалася ними, як хобі — у вільний час, тож обсяги були маленькими. А у мене два рідних брати Руслан та Дмитро і друг Богдан Донець в Збройних силах України, і я не хотіла, щоб вони довго чекали.

Тому почала заглиблюватися у виготовлення свічок сама. Я проводила експерименти, змінюючи товщину накрутки гофрованого картону, засікаючи час горіння, підносячи полум’я до відкритих дверей, аби перевірити, коптить чи не коптить. Мої свічки горять за будь-яких погодних умов: я їх тестувала на вітрі і косому дощі. Для виробів беру тільки чистий віск, хіба що з домішками бджолиних рамок, або очищений парафін, який використовують в харчовій промисловості чи медицині, технічний не використовую, адже випари нафти токсичні.

Експерименти вдалися, тож я розпочала збирати матеріали. Дала оголошення в соцмережах зі сподіванням, що у мене буде 100 повідомлень за один день. В реальності за три дні прийшло два повідомлення з пропозицію забрати дві баночки і дві свічки. Я в сльози, так що Єлизаветі Донець, дружині Богдана, довелося мене заспокоювати, аргументувавши тим, що людям треба більше часу, аби розкачатися. А ще вона запропонувала організувати побільше точок збору, аби охочі могли залишати матеріали неподалік своїх осель. Тому ми розклеїли об’яви і розставили коробки по багатьох під’їздах, нам погодилися допомагати зоомагазин на вулиці Бойка, магазини НappyLand і MixShop, центральна міська бібліотека, кав’ярня "Ласкава", Світловодська міськрайонна філія Кіровоградського обласного центру зайнятості, церква "Добра новина", ліцей №3 "Лінгвіст", в якому навчаються мої доньки. Активність зросла, і коли дописи про збір поширило ваше видання.

Люди включилися в процес. Відвідувачі зоомагазину, наприклад, купують корм в жерстяних баночках, хоча раніше брали в м’якій упаковці, мої знайомі формують меню з урахуванням консервованих продуктів: сьогодні олів’є, завтра вінегрет, аби купувати горошок (сміється). Я теж перейшла з пакетованих продуктів на продукти в металевих банках, а що робити — треба.

Родина Сергія й Ольги Осадців із сусіднього села Вільного привозять віск мішками. Дмитро Розметайло подарував понад 25 кілограмів свічок для перетопки, а також зробив знижку на придбання плити парафіну вагою 27 кілограмів.

Свічки виходять різного розміру, в залежності від банки: від корму для котів, яка горить дві години, до кукурудзи, яка горить 6-7 годин. Більші банки чоловік нарізає болгаркою до необхідної висоти, щоб не переводити намарно парафін. Із осаду воску ми робимо бомбочки — розпалювачі для буржуйок, також вмочуємо у парафін ватні диски — і це теж розпалювачі.

Процес іде конвеєром: миємо банки (бо беремо їх також і на пункті прийому), чоловік ріже їх і шліфує зрізи від задирок наждаковим папером. Потім міряємо під висоту баночки картон, нарізаємо смужки, накручуємо вручну (так ми контролюємо наявність ущелин, щоб надходив кисень, інакше свічка буде гаснути). Ставимо два гноти і в два етапи заливаємо розтопленим парафіном чи воском. Добре, що маємо недобудований будинок і не переймаємося через те, що підлога нещадно ними заляпана.

Коли я застудилася, заварила собі чай з лимоном та спеціями. І тут же ідея: це ж і на передовій холод, застуди, треба і хлопцям та дівчатам таку вітамінну підтримку. Тож стала робити в сушарці лимонні чіпси, які кладемо в коробку до свічок разом з меленими корицею та імбиром.

Якщо я наготувала їжу, то працюю над виробами цілий день, а буває, що діти їдять вівсянку чи мівіну, бо є термінова відправка. Чоловік теж увійшов в азарт: домашні справи зупинилися — він займається свічками. Коли є час, намагаюся записувати кількість зробленого у блокнот, за моїми підрахунками, з вересня ми з чоловіком зробили майже дві тисячі свічок.

Матеріали для роботи потрібні щодня — війна не закінчилася, температура повітря щодня знижується, вже зима. Потреба у свічках велика, їх ніколи не буває достатньо, при замовленні військові кажуть: дуже потрібно, давайте, скільки є. У перший місяць так старалася зробити замовлення світловодським волонтерам, що навіть братам відклала відправку. Крила піднімаються, коли приходять фото з передової з подяками.

До 24 лютого я не була патріотично налаштованою, але коли побачила пряму загрозу, коли зрозуміла, що зачіпають моє, — у мене спрацювало відчуття власництва. Тож я дію, бо патріотизм — це не лише перейти у спілкуванні на українську. Хоча і це важливо! Я сама перейшла на українську тільки з початком повномасштабної агресії. Маю російські корені, навчалася в російській школі, в моєму оточенні говорять російською, тож мій перехід був свідомим.

Наші бійці й бійчині захищають нас на передовій, вони там мерзнуть, мокнуть, тому я з родиною не можемо сидіти склавши руки. Ми їх відігріваємо свічками, а вони підігрівають наш дух і нашу впевненість у тому, що ми захищені, а наша Україна є й буде вільною.