Про власну позицію і однодумців, що підтримують, спілкуємося з власницею мережі Вікторією Маркусь.

— Зранку 24 лютого усі дії мені давалися надзвичайно складно: важко було усвідомити, що розпочалася війна. Як підприємиці і керівниці слід було вирішувати, що робити з бізнесом і як бути з працівниками. Та мені не довелося нічого змінювати: колектив одностайно вирішив працювати.

Ми одні із перших у місті, хто почали завозити продукти і готувати для тероборони. Тоді я вперше наживо побачила зброю, спочатку було страшно, а потім звикла.

Невдовзі розпочали готувати їжу на фронт. Спочатку шукали волонтерів, які б могли доставити продукцію туди, куди було потрібно. Потім я познайомилася із Дар’єю Ільїною, волонтеркою, яка щотижня, як танк, йде по певному напрямку, долаючи величезні відстані, аби, попри небезпеку, допомагати військовим. Вона мене надихає у своїй діяльності, я беру з неї приклад. Тепер щотижня ми передаємо через неї свою продукцію — українські страви, які люблять наші хлопці і дівчата: копченості, балики, домашню ковбасу, підчеревину, сало, голубці, картоплю, різні види налисників і вареників, хліб, солодкі булочки, пампушки. Також допомагаємо іншим волонтерам, які звертаються до нас безпосередньо. У наших магазинах стоять скриньки "на ЗСУ", куди наші відвідувачі кладуть посильні внески. Зібрані гроші я у повному обсязі передаю у волонтерський штаб. А наш внесок — це наша робота за зароблені нами кошти, ми не беремо гроші із цих скриньок. Приємно, що мені довіряють, наприклад, привозять мед, тушонку, мінеральну воду, аби я це передала через волонтерів на фронт, що я охоче роблю. Адже тільки разом ми сильні.

Хочу подякувати жінкам, які працюють у "Домашній свинці" і готують страви для Збройних сил України з любов’ю і задля перемоги. Без них нічого б не вийшло. Я як власниця, роботодавиця стараюся заробити гроші і закупити продукти. Та це один бік справи, а усе ж треба готувати — це нелегка праця. У складні моменти відчуваю підтримку і допомогу мого чоловіка Романа, якому я вдячна за це.

Із початком повномасштабного вторгнення я перейшла на українську мову. До цього спілкувалася російською. Різниці не помічала, бо вчилася в російській школі, більшість мого оточення говорить російською. А тепер для мене говорити рідною мовою — це принципово. Нікого не переконую, кожен має прийти до цього сам. Мені ще важко, роблю помилки, але я навчаюся, стараюся і працюю над собою.

Останні тижні є дуже складним: ворог нищить енергетичну інфраструктуру. Оскільки я працюю з великим обсягом продуктів, для мене це критично. Адже якщо не буде світла, не буде де зберігати їжу, ми не зможемо її готувати традиційним способом. Тож щохвилини думаю, як вирішити цю проблему, підбираю нові способи, як можна буде обробляти продукти без електрики, згадую рецепти своїх бабусь.

Але нас не зупинити. Я тут живу з народження і не дозволю, щоб хтось заважав мені жити на моїй землі. Наша задача — якнайшвидше перемогти. Тому допомагаємо нашим героям і героїням на передовій робити це. На свій день народження, який був нещодавно, я відправила на передову маленький подарунок, таким чином подякувавши їм за їхню роботу і за змогу залишатися в рідній країні. Колектив "Домашньої свинки" допомагатиме до самої перемоги. І ми не здамося. Однозначно. 100%.