Від Хортиці до Гуляйполя…

1 вересня 2008

Час найбільш активної бардівської „діяльності” нашого земляка і колеги-газетяра Віталія Асауленка припав на 90-ті роки минулого століття. Тоді він своїм потужнім гарчанням і несамовитим гітарним боєм, по суті, зламав уявлення про авторську пісню в Україні, як такий собі, ліричний і, навіть, меланхолійний жанр.
І те, що його концепція, як виразно охарактеризував її відомий вітчизняний митець і шоумен Кирило Стеценко „Асауленко то є піонер української авторської пісні жахів”, мала безперечний успіх у публіки – свідчить звання Дипломанта „Оберегу-93” у Луцьку, „Червоної рути-95” у Севастополі, „Перлин сезону-96” у Києві та „Волі-97” в Івано-Франківську. До речі, на передостанньому фесті, голова журі Михайло Поплавський персонально запросив Віталія на навчання в його „універі”, де він вивчився на режисера... Але й сьогодні „мужчина у повному розквіті сил” Віталій Асауленко не полишив своє хоббі – щойно він повернувся із Запорозької області, де 23-го на Хортиці проходив фестиваль „Бардівська ватра” і 24-го в Гуляйполі – „День Незалежності з Нестором Махном”. Сьогодні Віталій – наш співрозмовник. – Два фестивалі у два дні... Чи не завелике навантаження?

– Коли діло, як-то кажуть, у кайф – втома не відчувається.

– Гаразд, ну тоді, якщо не заперечуєш, розпочнемо з Хортиці, тим більше, що на відміну більш розкрученого „Махна”, про тамтешню „...Ватру” мало хто знає...

– Та й і я про неї довідався лише у цьому році, коли отримав електронне запрошення від такого собі Агентства авторської пісні України взяти участь у цьому фесті. Хоча, як виявилось, проводиться він ще з кінця 80-х. Але цього року, завдяки старанням чи не єдиного в Україні „Театру поетичної пісні” при Запорізькому національному університеті під орудою Олени Алєксєєвої, його географія поширилася – читці та барди прибули і з Києва, з Дніпропетровська, Донецька, навіть, з далекого Львова – двоє. Ну і, безперечно, ваш покірний слуга уславив рідний Світловодськ на дніпровських крутосхилах героїчної Хортиці.

– Кажуть, нині стан цієї історичної перлини України не вельми втішний...

– Знаєш, Хортицю і Запоріжжя в цілому можна порівняти з Єгиптом...

– ?

– Зараз поясню. Дивлячись на нинішніх єгиптян, хіба скажеш, що це їхні пращури, ще на зорі людської цивілізації, побудували величні піраміди, які вражають й нині своєю досконалістю? І як тут не погодитись з гіпотезою, що тодішні єгиптяни, з якихось загадкових причин, через часові (чи інші) коридори перемістилися у інші часи, або у інші світи. Натомість, їхню територію зайняло нинішнє - набагато менш розвинуте і дещо неохайне народонаселення. Тут важко що заперечити, адже, минуло кілька тисяч років. Аналогічна ситуація і з Хортицею. Але, на відміну від єгипетського прикладу – часу минуло значно менше. А відтак, можна пояснити причину нехлюйства і байдужості до історичної спадщини українців з боку нинішніх запоріжців. А вона полягає у тому, що славетний форпост українського козацтва, що сотні років наводив жах і на Орду, і на Москву, і на Варшаву – не є їхньою історичною спадщиною та гордістю. Без перебільшень, можна сказати, що даний приклад є найбільш вдалою московською операцією по „стиранню” історичної пам’яті українців, коли ще від їхнього Пєтра І все передове, продуктивне, мисляче винищувалось, а його місце займали ледачкуваті людці з рабською психологією. Тобто, стався природній відбір навпаки. Тому-то там і далі на схід від Дніпра такі святі для інших народів поняття, як національна гордість, рідна мова тощо – порожній звук. І те, що Хортиця перетворена на звичайнісінький „совковий” дикий пляж з „туалетами” просто неба – не зайве підтвердження даної тези. Тим більше, що туди наразі ще один міст „тягнуть”, який має пролягти саме найбільш цікавими археологічними нашаруваннями...

– Невже все так „запущено”?

– Дякувати Богові, таки лишились і там люди, які вважають себе українцями не лише за паспортом. Це, вже згадувана Олена Алєксєєва та її театр інші запорізькі митці, які організовують подібні заходи… Ще кілька років тому, „Бардівська ватра”, яка традиційно проходить просто неба, особливого інтересу серед „рускоґаварящіх” тубільців не викликала, навіть, знаходилися виродки, які своїм гавканням та іншими провокаціями, прагнули будь-що зіпсувати свято української пісні та поезії. А вже сьогодні публіка виглядає більш толерантною, я б сказав, більш виваженою. Українська мова для них вже не така й „бандерівщина”. Та й Бандера – вже не зарізяка і кат. Відтак, і мені приємно, що я на Хортиці долучився до цієї шляхетної справи, показавши, що українська авторська пісня не лише плачуча ліричка і суцільне тужіння, а ще й – наступальний, атакуючий рик.

– Ну і на завершення, Віталію, кілька слів про Гуляйпільський фестиваль...

– На завершення, мені б хотілося подякувати за спонсорську підтримку у моєму вояжеві на південь керівників світловодських підприємств і установ, які у своїх галузях, без перебільшень, є провідними у нашому місті. Якщо завод, то це - „Адсорбент” в особі його директора Сергія Близнюка, якщо банк, то це - „Фінанси і кредит” в особі керуючого світловодських філій цього банку Юрія Ламтєва, якщо туристичне агентство, то це „Світ-Тур” в особі його директора Миколи Дьоми, якщо міське ТБ, то це – „Веселка” в особі чарівної директорки Альони Гуртової. Велике спасибі цим добрим небайдужим людям! А щодо Гуляйполя... Там ми побували, як своєрідний місток „від нашого фестивалю – вашому”. Виступали вночі з 24-го на 25-те, тобто, на другий день його проведення. Основна маса гостей фесту виявилася надто перевтомленою святкуванням... Тому слухачів було небагато. Але то були справжні поціновувачі пісні біля багаття.

Розмовляв Микола ШВЕРНЕНКО.