Легенда про мужність, доброту та сердечність

8 травня 2008

У роки Великої Вітчизняної війни було чимало епізодів, вартих уваги та поклоніння, які через круговерть лиховісних подій так і не увійшли до історичних документів, але свято зберігаються у людській пам’яті. А в родині Котенків-Бойченків, мов ре-ліквію, бережуть газету «Наддніпрянська правда», датовану 1967 роком. Газету приніс в редакцію «Світловодська вечірнього» внук Анастасії Андріївни Бойченко, головний лікар ЦРЛ Юрій Котенко.
Обережно перегортаю пожовклі від часу сторінки «Наддніпрянки», у якій і сама працювала у 90-их роках. Під рубрикою «Роки і люди» тут надруковано матеріал М. Венцковського «Рятівниця» про Анастасію Андріївну.

Анастасії Бойченко (в заміжжі Котенко) було лише 20 років, коли під час голодомору померли її батьки. На її дівочі плечі лягла нелегка ноша – вберегти від голодної смерті братів Олексія та Василя. Вберегла. А потім і вдруге порятувала улюблених братиків під час Великої Вітчизняної війни.

А було це так. Влітку 1941 року старовинне село Крилів здригалося від зойків і розпачу, то німці влаштовували облави на родини комуністів і радянських активістів, до яких належала і родина Бойченків. Якось, під час чергової облави, до німців потрапили молодший брат Анастасії Василь і його друзі Іван Кушнір, Григорій Коршенко, Петро Уваров, але хлопцям вдалося втекти. Правда, воля була недовгою, бо юнаків зловив поліцай Дерев’янко та доставив у комендатуру, де їх жорстоко побили і відправили до Олександрії, звідки мали везти до Німеччини.

Анастасія Котенко цього допустити не могла. Позичила у сусідів гроші, добралася до Олександрії, знайшла табір, де утримували в’язнів, і за декілька сот окупаційних марок викупила Василя та його друзів. Додому поверталися довго, лісами та глухими стежками, добрі люди показували дорогу, радили, які села обминати.

Василя і трьох його друзів Анастасія Андріївна переховувала разом із старшим братом. Олексій, офіцер Радянської Армії, був поранений, потрапив у полон, з якого втік і повернувся додому. Спочатку переховувався на островах, куди вночі, ризикуючи життям, добиралася сестра, приносила поїсти, а потім придумала схованку – викопала прямо в хаті, під ліжком, яму. Ось так тендітна жінка зуміла порятувати п’ятьох юнаків.

Коли радянські війська визволили Крилів, всі юнаки пішли на фронт. По-різному склалася їхня доля.

Петро Уваров загинув у бою з фашистами.

Василь Бойченко тричі був поранений, понад рік лікувався в госпіталі. Коли ж повернувся додому, організував у Крилові гурток художньої самодіяльності. Понад 20 років працював керівником драмгуртка районного Будинку культури, об’їздив з поставленими п’єсами всі села району.

Олексій Бойченко у повоєнні роки працював у с.Серебряному головою сільської ради.

Іван Кушнір жив у Павлівці, працював в автотранспортному підприємстві.

Григорій Коршенко став кадровим офіцером, потім повернувся в рідний край. Часто заходив до своєї рятівниці.

Ще у 1992 році пішла у Вічність Анастасія Андріївна Котенко. Давно немає серед нас і порятованих нею її братів Олексія і Василя, односельців.

А її внуки, правнуки, мов легенду, передають з уст в уста розповідь про мужність, доброту та сердечність Анастасії Андріївни Котенко, про її велику любов до людей.

Підготувала
Вікторія АРХИПОВА.