Пам’ятаймо наших героїв! Шануймо наших ветеранів!

31 жовтня 2014

Все більше часу віддаляє нас від страшних подій Великої Вітчизняної війни і все менше залишається свідків тих жахливих випробувань, що випали на долю нашої країни. Особливо гостро це відчувається під час урочистих подій, приурочених знаменним датам — Дню Великої Перемоги, річниці визволення краю, річниці визволення України від німецько-фашистських загарбників, коли вся увага громадськості прикута до героїв війни. Ось і тиждень тому, коли світловодці разом з усією країною відзначали 70-річчя з часу визволення нашої держави та вшановували ветеранів Великої Вітчизняної, усі присутні на врочистому заході щиро засмутилися, коли за Почесними грамотами виконавчого комітету, які вручав нашим ветеранам міський голова Юрій Котенко, особисто змогли вийти лише двоє наших поважних земляків — Григорій Назарович Губський та Олександр Антонович Пономарь. Шестеро з нагороджених виконкомом ветеранів взагалі не змогли взяти участь у святкуванні, а Сергій Васильович Романенко, хоча й був присутній на мітингу, просто не зміг вийти, аби отримати особисто нагороду. За нього це зробив його товариш, Григорій Іванович Яворський.

ЗА ТЕМОЮ: Світловодці відзначили 70-річчя визволення України від німецько-фашистських загарбників та вшанували героїв

По закінченню заходу ми підійшли до цього поважного чоловіка, аби познайомитися з ним, поспілкуватися, віддати данину поваги шанованій людині та розповісти про нього нашим читачам.

Сергій Васильович Романенко виявився дуже цікавою і приємною людиною. Зі світлою і щирою посмішкою на обличчі він відповідав на наші запитання, розповідаючи про себе та свою участь у подіях 70-річної давнини. Розповів, як на самому початку війни, у 1941 році, 17-річним хлопцем добровольцем пішов на фронт. Спочатку був направлений до оборонних військ Ворошиловградської області, а згодом потрапив на Ростовський напрямок. У званні звичайного рядового солдата Сергію Васильовичу довелося воювати і на Північно-Кавказському фронті, звільняти Моздок та Нальчик. Далі була Курсько-Орловська дуга, Центральний фронт, Брянський фронт, перейменований згодом у Білоруський.

"Найбільша тяжкість була на рядових, — розповідає ветеран. — Це ж виконавці. Командир дав наказ сидіти в укритті, а ми під вогнем виконуємо свою роботу — забезпечуємо переправу через великі річки наших наземних військ. Я був понтонером, будував пароми, а згодом мости. Вода рятувала мене".

У 1944 році, коли Білоруський фронт розділився, бригада, в якій воював Сергій Васильович потрапила до першого Білоруського фронту. Тож, наш співрозмовник був у числі перших радянських солдат, які дійшли до Берліну. Він особисто брав участь у штурмі Берліну від його початку і до самого кінця. Війна закінчилася для Сергія Васильовича на Ельбі.

Ось такий героїчний шлях пройшов цей скромний чоловік. За виявлену мужність і героїзм він був нагороджений 25-ма медалями і орденами, серед них орден Вітчизняної війни та орден "За мужність", медалі: "За відвагу", "За бойові заслуги", "За оборону Кавказу", "За звільнення Варшави", "За штурм та взяття Берліну", "За перемогу над фашистською Німеччиною", медаль маршала Жукова та "Захисник Вітчизни".

Уродженець села Обухівка Харківської області, вже багато років ветеран проживає у Світловодську. Після війни він не полишив службу і останні чотири роки перед демобілізацією у званні підполковника служив на Сахаліні. Мріяв повернутися на рідну Україну, зізнається, що хотів потрапити до Полтави, але не вийшло. Побував у Кременчуці — не сподобалося місто, а ось Світловодськ, тоді ще Кремгес, припав йому до душі. Так і залишився тут разом зі своєю дружиною, про що не шкодує. На жаль, дружина Сергія Васильовича — інвалід Великої Вітчизняної війни — вже відійшла у Вічність, тож, нині ветеран проживає один.

6 жовтня йому виповнилося 90 років. Ми щиро вітаємо Сергія Васильовича з цим поважним ювілеєм та зичимо йому ще довгих років життя, здоров’я і щоб та посмішка, яку ми побачили на його приємному світлому обличчі, не залишала його ні за яких обставин!