Польща для людей або враження інваліда-візочника
Польща для людей або враження інваліда-візочника
16 травня 2013
Іван Арєф’єв, 28-річний молодий мужчина із Світловодська, який вже 10 років — через дорожньо-транспортну пригоду — вимушений пересуватися на інвалідному візку, щойно повернувся із сусідньої Польщі. Там, у древньому Кракові, завдяки підтримці світловодським властям і особисто міському голові Юрієві Котенку та Центру реабілітації інвалідів "Добрада", він став учасником міжнародного марафону, який щорічно влаштовує тамтешня міська адміністрація… Та наше коротеньке спілкуванні з паном Іваном базувалось не стільки на марафонській темі, скільки на враженнях людини, що вперше за своє життя перетнула український кордон у західному напрямкові і майже тиждень провела у далеко не найпотужнішій європейській країні.
"То, що ж тоді говорити за Німеччину або Францію!?", — риторично запитує Арєф’єв…
Краків, за його словами, скидається на наш Львів. Але набагато чистіший і зручніший для життя всіх категорій населення. Тамтешньою бруківкою (і в центрі, і на околицях) можна без опасань скочити у дорожню ямку чи вибоїну гнати свого візка із солідною швидкістю. Автотранспорту краківські візочники не заважають — паралельно автодоріг обов’язково прокладені вело-доріжки. Якщо відстань для візочника задалека — до його послуг громадський транспорт, який майже увесь обладнаний спеціальними підйомниками, які забезпечують посадку і висадку інваліда без сторонньої допомоги (типа нашого єдиного зеленого автопарківського німецького "Неоплану"). Між іншим, підмітив наш співрозмовник, на час проведення марафону проїзд муніципальним транспортом для учасників марафону був безкоштовним. "Але особливо у мене такої потреби не було — я, на контрасті з нашими дорогами, залюбки "лихачив" Краковом виключно на власному візку. Стрічні люди мені привітно посміхались. Я посміхався їм у відповідь", — розчулився Арєф’єв.
Ну, а що ж сам марафон?.. І хоча за статусом він "інвалідський", його своєю участю підтримали і люди, так би мовити, без особливих потреб. Панові Іванові важко сказати, чи то із співчуття, чи то із яких інших міркувань вони це зробили, але це, за його словами, давало відчуття рівного серед рівних. І в ці хвилини йому дуже хотілося, щоби це відчуття не полишало його і в рідній Україні.Віталій Асауленко
Фото надане Іваном Арєф’євим