Афганський синдром


Афганський синдром


21 лютого 2007
15 лютого 1989 року вони полишили Афган. СССР, нарешті, відвоював востаннє. Тринадцять тисяч пацанів, з 79-го по 89-й, повернулося додому у цинкових трунах. І, от тобі парадокс, - коли зустрічаються „афганці” - з ностальгією, навіть, з якоюсь задушевністю, згадують ті часи. Так само, а втім, як і в останні 18 років, було 15 лютого поточного року. За сталою традицією, чоловіки, які пройшли афганське горнило, зібралися біля світловодського каменю на їхню честь – і самим собі нагадали, що вони таки існують і властям. На честь живих та полеглих у Святопокровському кафедральному соборі відслужили молебень. По черзі об’їхали всі могили земляків-„афганців” від Власівки до Ревівки. А там на них чекали бідолашні, вже кволі батьки, яким не судилося дочекатися своїх синів з тієї війни. І, що дивно: вони лишень плакали, наливаючи „за Царство Небесне”, але ніхто так і не сказав, чорт забирай, таки добре, що хоч зараз ніяка гнида з дальніх столиць не пошле українців гинути ні за цапову душу. І живі „афганці” про це – ні гу-гу. Чому? Про це ми й спитали згодом у голови громадської організації воїнів-інтернаціоналістів клуб „Перевал” Ігоря Полякова:

- Все видно навіть „неозброєним оком”. Ми всі тоді були, принаймні, на двадцять років молодше. Безумовно, це була для нас не розважальна мандрівка на південь. Але ми знали, що тодішня країна нас поціновує. І хоча в деяких чиновницьких кабінетах доводилось чути на кшталт: „я вас туди не посилав”, загальна лінія на те, що воїн-інтернаціоналіст – категорія особлива, таки витримувалась. На прикладі Світловодська це був клуб „Перевал”, тоді - госпрозрахункова організація. Ми могли заробляти гроші, які, до того ж, пільгово оподатковувались. Таким чином, ми допомагали як родинам загиблих побратимів, так і собі...Ми могли дозволити тоді утримувати чотири спортивні секції, фінансувати їхні виїзди на змагання. Пригадую, як „Перевал” час від часу замовляв літак із Кременчука і ми в навколишньому селі Подорожнє проводили тренування дітей із секції парашутного спорту. Було 50 мотоциклів для потреб дітей мотосекції. З Термезу пригнали справжнісінький БТР, який нам подарував особисто генерал армії Варєнніков. Бойова машина була справжньою окрасою різноманітних військово-патріотичних заходів і слугувала чудовим тренажером для військової підготовки молоді до ратної служби... Наразі ж цей БТР на Власівці. Розібраний. Коли розпочалися війна і Карабасі, спецслужби хотіли в нас його відібрати, щоб ми його не продали вірменам або азербайджанцям, які тоді між собою воювали. А ми його взяли й розібрали і сказали, що в такому стані він нікому не потрібний...

- Отже раніше „Перевал” був госпрозрахунковий, а зараз?

- А зараз ми - звичайна громадська організація, яка може розраховувати, хіба що, на спонсорську допомогу та на вінки від влади на 15 лютого. Щоправда, у січні одному нашому побратиму в „білому домі” секретар міськради Геннадій Френкель урочисто таки вручив ключі від квартири. Хоча, ця церемонія мала б відбутися набагато раніше – обіцяну йому житлову площу (у більш центральному районі) дали, напевне, більш нужденному – молодому судді. Ще ж у черзі на житло лишилось десять наших побратимів. І коли вона до них дійде – одному Богу відомо

- І останнє: ота кам’яна брила на розі Бойка і Павлова коли-небудь стане монументом?

- Таке „перетворення” було би далеко не зайвим свідченням того, що суспільство „доросло” до пошанування своїх співгромадян. Та, вже скоро десять років, а ми лишень чуємо палкі обіцянки (особливо в роки, на які припадають вибори) – пам’ятникові бути! Але виборча лихоманка минає (мера там, депутатів різних), а кам’яна брила так і залишається.

Розмовляв Пилип ЗАКАРЛЮКА





„Афганці” біля каменя, що так і не став пам’ятником