Диктатура дитячих забаганок

18 серпня 2010

А може навпаки, дитина відчуває дефіцит батьківської уваги
Нещодавно в "солодкому" відділі одного із світловодських продмагів став мимовільним свідком, непривабливої, але, кажуть, типової сцени: огрядна дитинка років шести, влаштувала справжнісіньку істерику з приводу відмови матусі купити шоколадно-вершкове тістечко, уквітчане апетитною полуничною. Чи то у матусі грошей не було, чи нею рухали якісь інші "гастрономічно-виховні" мотиви... Але вона начисто відмовлялася задовольнити вимоги доці. Та й остання, майже розпластавшись на мармуровій долівці, такий вереск закатала... Матуся трималася, хоча було видно: їй ой-як ніяково. Особливо, коли на ґвалт почали скупчуватися роззяви із своїми порадами. Хто радив не поступатися та відлупцювати неслухнянку, хто — купити тістечко (значить, організм потребує), а хто — купити і водночас... відлупцювати.

Спочатку мамочка не здавалася — вона і тістечко не купувала і з "радниками" дискутувала. Але коли дитятко, отримавши "підкріплення" зі сторони, ледь голівкою вітрину не розбило, вона врешті не витримав таких "лещат" — купила тістечко, ухопила свою мучительку за капюшон і чкурнула геть...

Ситуація майже типова, зазначила провідна світловодська психологиня Валентина Варфоломєєва, до якої ми звернулися аби послухати її фахову оцінку того, що відбулося. Бо ж надто цікаво стало: а як же треба діяти насправді, щоби і батьківський авторитет зберегти і дитині не завдати серйозних психічних травм? (Від яких і до фізичних не так вже й далеко). У даному випадку, сказала вона, скоріш за все, мати сама потрапила у власну "пастку".

— Не беруся стверджувати, але, судячи з вашого опису, спрацював заохочувальний принцип виховання: дитина не слухається — дали цукерку і вона вже мов янголятко. І у неї раз-за-разом виробився стереотип поведінки: якщо чогось хочеться — ввічливо просити вже непотрібно, навпаки, треба не слухатись, балуватись тощо і лиш тоді отримаєш бажане. От і в даному випадку, вірогідно, сталося подібне...

Відтак батькам з самого початку не варто забувати, що їхні діти це не циркові ведмежата, яких потрібно щоразу заохочувати рафінадом... Хоча дану ситуацію міг спровокувати і так званий синдром дефіциту уваги, тобто, формальність або недостатність спілкування. От дитина і помстилася у такий неадекватний спосіб.

— Ну гаразд. Але, якщо вже виховні прорахунки зроблено — у нас же не Америка, де прийнято радитись з психологом навіть про те, з якої ноги черевики зашнуровувати – як таки змусити (без примусу) дитину, не травмуючи її психічно (а може й фізично) слухатися батьків без солодкого (або будь-якого іншого) заохочення?

— Треба усвідомити, що дитяча істерика це не лише вимога отримати щось, а нерідко й чергова "перевірка" вашої твердості та непохитності... Безумовно, важко не розгубитьсь, як у описаній вами сцені, коли з усіх сторін на вас дивляться люди і дають різні поради. Та все ж, таки треба опанувати себе і, не звертаючи щонайменшої уваги на оточуючих, подивитися своєму дитяті у вічі і мовити щось подібне: знаєш, я тебе розумію, бо й мені дуже чогось хочеться. Але зараз я не можу собі цього дозволити. Давай-но, любий (люба), спокійно поговоримо і я впевнена, ми обидва отримаємо те, чого хочемо... Як правило, це спрацьовує. І так треба робити постійно і неодноразово. Адже подолання негативних наслідків у вихованні потребує часу.

Звісно, набагато простіше застосовувати практику "дресувального" заохочення. Але ж тоді начувайтесь: "діапазон" цього заохочення ставитиме все ширше і ширше, а істерики — все частіше, з усіма негативними наслідками. Основним з яких буде те, що від вашого батьківського авторитету не залишиться й сліду — просто ви для свого чада станете звичайнісінькою коморою, з якої, вдаючись до шантажу у вигляді сліз та істерик, можна тягти що завгодно.

— З чого ж і коли тоді починати?

— Народна мудрість говорить: виховувати дитину треба тоді, коли вона вільно лежить ще упоперек лави, а коли уподовж — вже запізно. Головне, і тут цілковито згодна з відомим американським педіатром Бенджаміном Споком, треба якомога раніше (від 2-х років) вибудовувати рівні партнерські стосунки з вашою дитиною. Поводьтеся з нею як з дорослою людиною — не треба її хвалити (а тим більше — винагороджувати) за звичайні вчинки, наприклад, за те, що вона роззулася у коридорі після вулиці і таке інше.

Надто важливо у виховному процесі відокремлювати результат діяльності дитини від її особистості. Як нерідко буває: щось батькам не сподобалось, наприклад, дитя штанці забруднило, а вони її порівнюють з кимсь із неохайних родичів, не усвідомлюючи відтак, що чіпляють на неї неприємне "тавро"...

— Пані Валентино, тож як бути, коли навіть у педагогів та педіатрів немає спільної думки: одні стверджують, що дитині треба якомога раніше дати відчути, що вона особистість, інші переконані, що подібне відчуття лише посилює егоцентричні прояви.

— Думаю, чим раніше дитина почне відчувати себе особистістю (рівною серед рівних), тим краще. Інша річ — у який спосіб у неї виникне се відчуття.

Скажіть, чи відчує себе дитина особистістю, якщо батьки виконають за неї ту роботу, яку належить виконати їй самій? Безумовно що так. Навіть, сильною особистістю вона себе відчує але вже не рівною серед рівних, а значно "рівнішою". Тож, тоді нехай вас не дивує повідана вище сценка у магазині...

І ще в наш час значного поширення так званих неповних сімей надто складно "прищепити" дитині відчуття власних "пенатів" — вона то в татуся гостює, то у матусі. А юному громадянинові важливо мати свій особистий "куток", за порядок якого вона особисто відповідальна і за все, що в тому "кутку" знаходиться — ліжко, стільчик, шафка тощо. Не варто спілкуватися з нею у повчальному "режимі". Більше її розпитуйте, аніж говоріть самі. І не обов’язково про школу та подвір’я. Цікавтеся без "офіціозу" як дитина почувається, про що мріє і таке інше.

Але все це лиш доповнення до такого, на жаль, буденного до банальності визначення — дитина має почувати себе любимою. А для цього потрібен такий "мізер" — бути разом.

Віталій АСАУЛЕНКО
Фото: Єдиного "аршину" у вихованні не існує. Головне, впевнена Валентина Варфоломєєва, постійні любов і увага до дитини. От тільки "правильні" любов і увага мають бути.