Іконописець Сіромаха

8 грудня 2009

Світловодський художник Анатолій Сіромаха каже, що береться до роботи, коли відчуває, що рука з пензлем перестає йому... належати.
Скільки пан Сіромаха себе пам’ятає, стільки малює картини. Та в останній час своє малярство назвати хоббі чи бодай захопленням у нього якось не повертається язик, бо ось уже рік, як він повністю „перейшов” на ікони. Всі його десять робіт, що він встиг намалювати, цими днями експонуються у міському краєзнавчому музеї... Провідними своїми наставниками та вчителями в цій справі митець вважає таких іконописців минулого, як Андрій Рубльов, Данило Чорний та Феофан Грек. Він малює копії як з їхніх творінь, так і щось своє. Особливо він пишається своєю іконою „Зворушення” („Умілєніє”), де Немовля-Ісус тулиться щічкою до своєї Матері. Тут, наголошує художник, йому нарешті вдалося передати через фарбу зображення металу і патини або, так званої, благородної іржі. – Я ж раніше, – сказав Анатолій Сіромаха у нашій розмові, – малював що завгодно: пейзажі, портрети, натюрморти та, особливо, коней. Причому, міг вільно „перескакувати” з однієї теми на іншу, поєднувати їх або „паралелити”. А от ікони... З ними так не виходить. Або – ікони, або – все інше, окрім ікон

– І ви вибрали...

– ... Ікони. І не жалкую. Знаєте, іконопис – наскільки специфічний різновид живопису, що тут майстерності, таланту, хисту до образотворчого мистецтва замало буде. Навпроти, придивіться уважніше: всі ікони містять у собі чималий „вміст” такого собі примітивізму... Звертали коли увагу – в іконах начисто відсутня щонайменша тінь. А знаєте чому? Тому, що святі образи „світяться” зсередини. Тож і тіні вони не відкидають... А щодо вирішального чинника у написанні ікон, переконаний, що то є душа художника.

– Так, так, душа. Наскільки мені відомо з історії живопису, раніше іконописці, перед тим, як приступити до написання святих образів – усамітнювались, постились, майже до повного виснаження читали молитви. І лише тоді – у такий спосіб очищені – брали до рук пензля. А як до вас приходить натхнення? І взагалі, що вас змусило змінити свою художню „орієнтацію”?

– Якщо відверто – не знаю. Можливо, вік. З віком, як відомо, людина все частіше починає замислюватися про інші – не матеріальні – цінності. Можливо, й родинна драма (про що мені не хотілося б говорити). А можливо... Мені, як педагогу з багаторічним стажем (на сьогодні Анатолій Сіромаха очолює міський позашкільний заклад – Центр військово-патріотичного виховання. Прим. авт.), робиться сумно і прикро спостерігати як вихолощуються з юного покоління істинно наші православні чесноти: честь, гідність, доброта, взаємовиручка, жертовність. А їх місце стрімко займають культивовані Заходом „цінності” – збагачення будь-якою ціною, порожні пісеньки, гамбургер, комп’ютерні розваги і тому подібне, які прямо чи побічно „заохочують” нашу юнь до алкоголізму та наркоманії. Можливо, саме через ці причини я „прозрів” до написання ікон. Адже, ще древні говорили: якщо Візантія уславила Бога словом, то наша Русь зробила теж саме, але – через зображення Його образу. Ось чому я вважаю православні ікони своєрідним оберегом наших земель і наших людей від різної шкідливої чужоземщини. І прагну задля цього зробити свій посильний внесок. А щодо першої частини вашого запитання... Взагалі-то, я не вважаю себе запеклим вірянином. Та, все ж, перед тим, як взятися до роботи – йду до храму за благословенням та напутнім словом від батюшки. Починаю вживати лише скоромну їжу. Молюся. І лише тоді, коли приходить відчуття, що рука з пензлем мені вже... не належить – починаю писати ікони.

– І що, до них можна молитися?

– Відверто кажучи, не знаю. Це саме я спитав у настоятеля Спасо-Преображенського храму у Кіровограді. Він мені не дав конкретної відповіді. Напевне, тут якась церковна таємниця. Але одне знаю точно – Православна наша Церква до мого іконопису ставиться схвально.

Віталій АСАУЛЕНКО