Сила покликання

10 вересня 2009

Наприкінці літа в одній з відомих художніх галерей м. Києва відкрилася виставка живописних робіт нашого земляка Петра Кодьєва, присвячена 110-ій річниці з дня його народження. У фондах міського краєзнавчого музею теж зберігаються дві роботи відомого художника – картина «Босоноге дитинство» та ескіз до картини «Повернення Шевченка із заслання». Тож у другій декаді вересня відвідувачі музею зможуть оглянути невелику виставку, на якій будуть представлені і вже названі картини художника, і матеріали, що розповідають про його життєвий та творчий шлях.
Влітку вже такого далекого 1899 року в родині Кодьєвих у містечку Новогеоргіївську народився хлопчик. Сім’я дуже бідувала, тож коли Петрик підріс, школа була для нього тільки мрією. Що вже й казати про те, щоб вчитися малюванню, до якого у хлопчика був великий хист. З одинадцяти років довелося працювати на цегляному заводі, вісімнадцятирічним юнаком зустрів П.Кодьєв Жовтневу революцію, став одним із перших комсомольців краю. У складі кавалерійського полку особливого призначення пройшов горнило громадянської війни. «Назустріч шквальним ураганам я йшов, крізь млу ночей, вогонь і дим, я йшов, рідню лишивши рано... я точно знав, що шлях мій буде хвилястий, тернистий і важкий...» – писав Петро Кодьєв, згадуючи початок свого життєвого шляху. Стати художником-живописцем було заповітною мрією дитинства. П. Кодьєв захоплювався природою рідного краю, потяг до творчості дала йому мала батьківщина, що дихала козацькою вольницею (адже поряд з Новогеоргіївськом був Богдановий Чигирин), славила її у думах та піснях лірників і бандуристів. Отож мрія стати художником-професіоналом не полишає, не дає спокою, і у 1929 році Кадіївське рудоуправління як винагороду за чудову роботу з оформлення робітничого клубу дає П.І.Кодьєву путівку на навчання до Київського художнього інституту. Він успішно складає іспити на факультет живопису і стає студентом. Заповітна мрія почала збуватися.

Ще навчаючись в художньому інституті, Петро Іванович отримав призначення на посаду директора Київського художнього технікуму. Він запросив до роботи відомих корифеїв українського мистецтва І. Їжакевича, О.Пащенка, А.Черкаського та ін. Хоча технікум проіснував недовго, школа реалістичного мистецтва, що утворилася тут, відіграла неабияку роль у розвитку українського мистецтва в цілому.

Все своє життя П.Кодьєв займався громадською діяльністю. Для нього, вихованця тієї системи, головним у житті був принцип: «Хто, якщо не я?». У 1934 році П.Кодьєва обирають відповідальним секретарем оргкомітету Спілки радянських художників. Він запровадив нову на Україні справу реставрації творів мистецтва, ставши першим директором Державної науково-дослідної реставраційної майстерні і віддавши цій справі чверть століття свого життя. Під час Великої Вітчизняної війни Петро Іванович став директором Картинних фондів художніх музеїв України, евакуйованих до Уфи.

Можливо, надмірна завантаженість громадською роботою, тісні рамки соціального замовлення, заідеологізованість тогочасних естетичних настанов заважали, не давали повною мірою самореалізуватися Кодьєву як художнику, адже за життя він не мав жодної персональної виставки.

І це при тому, що роботи художника, які він творив з відкритим до людей серцем, не можуть залишити байдужим. Захоплюють пейзажі митця, вони напрочуд тонкі, поетичні, в них – любов до рідного краю, до річки дитинства – Тясмину. Художник був натхненним співцем Шевченківської тематики – він зумів створити надзвичайно правдивий образ великого Кобзаря, без зайвої патетики, інтимно-ліричний.

П.Кодьєв відійшов у Вічність 21 грудня 1968 року в Києві. Та живуть його картини, в яких відблиск незгасної душі митця. Мріяв художник написати автобіографічну повість, яку хотів назвати «Сила покликання». Не встиг. Та саме життя митця показало, який великий результат може дати сила покликання, помножена на надзвичайну працелюбність та любов до людей.

Тетяна ТКАЧУК,
працівник міського краєзнавчого музею.