Діамантове весілля родини Іванчиків


Діамантове весілля родини Іванчиків


26 лютого 2019
Діамантове весілля родини Іванчиків
Знайомимо читачів з родиною Іванчиків — вісімдесятидворічними світловодцями Алевтиною Георгіївною і Миколою Федоровичем, які 23 лютого відзначили діамантове весілля — 60 років подружнього життя. Повторювати церемонію одруження пара не планує, відсвяткують удома вдвох, а пізніше — і після приїзду дітей та онуків. Спільним життям задоволені й щасливі від того, що пронесли кохання впродовж багатьох років. Чоловік та жінка у Світловодську разом живуть вже 61 рік. Родом з Брянської області (Росія) і до одруження мали долю різної складності. Алевтина Георгіївна жила у місті Карачеві, воєнні роки пережила з родиною більш-менш спокійно, бо не пам’ятає ніяких подробиць цих років. Жінка закінчила сім класів, а потім Брянське медичне училище і за направленням поїхала працювати у село Смеліж Суземського району, де й зустрілася з майбутнім чоловіком. Микола Федорович згадує дитинство з щемом у серці, адже через село Смеліж під час війни проходила лінія фронту: "Під час війни у селі було вщент знищено усі 250 дворів. Я був у партизанському русі. Село два рази переходило від партизан до гітлерівців. Під час чергового бомбардування, ховаючись у підвалі, отримав легку контузію, лопнула барабанна перетинка, через поганий слух не забрали в армію. У 6 років з матір’ю та сестрою потрапив у концтабір для людей похилого віку, жінок та дітей у селищі Локоть Брянськой області. Їсти не давали, лише інколи трохи картоплі кидали через колючий дріт, полонені навіть траву усю з’їли, яка росла на території. Так жили три тижні, потім усіх погрузили у вагони-телятники і близько тижня везли на Ніжинський цегельний завод, багато людей не витримували і померли. Жили в бараках, жінки працювали, а діти у підсобках були. У 1943 році нас звільнили. З фронту не повернулося шестеро чоловіків з моєї родини по материнській і батьковій лінії, тож багато довелося брати обов’язків на себе. Після окупації жили у землянках, я доглядав господарство, поки жінки працювали в колгоспі. Закінчив сім класів школи, а у місті Бежиця — ремісниче училище. За направленням поїхав працювати слюсарем з ремонту обладнання на Куйбишевську гідроелектростанцію, а коли від військкомату направили пройти медкомісію у рідне село, то там зустрів свою майбутню дружину. Увечері дівчина прийшла у сільський клуб на дискотеку, де відбулася вже друга наша зустріч. Потім більше двох років працював шахтарем на Донбасі, а коли райком комсомолу направив працювати на будівництво Кременчуцької гідроелектростанції, то поїхав у відпустку, щоб відшукати Алевтину і забрати з собою. Тому наше спільне подружнє життя розпочалося саме у Світловодську. Уже тут закінчив десять класів вечірньої школи, заочно вступив в інститут у Запоріжжя і здобув професію інженера-металурга".

Микола Федорович все життя працював: був на Вілюйській гідроелектростанції слюсарем по ремонту тракторів і бульдозерів. У 1962 році працював на заводі "Чисті метали" слюсарем по монтажу та запуску обладнання, тоді апаратником, старшим технологом, майстром, старшим майстром. У 1994 році — начальником відділу охорони довкілля на цьому ж заводі. Відпрацював на "Чистих металах" 35 років. За цей час був нагороджений керівництвом орденом "Знак Пошани", був почесним металургом та кращим майстром кольорової металургії. Вийшов на пенсію і влаштувався працювати у міський водоканал, на посаді диспетчера пробув 14 років. Загальний стаж роботи Миколи Федоровича — 59 років.

У Світловодську трудова діяльність Алевтини Георгіївни на посаді фельдшера розпочалася з кам’яно-дробильного заводу, потім працювала у ремонтно-механічному заводі та на "Чистих металах". На останньому 10 років була апаратником: робила епітаксіальні пластини, з яких виготовляли напів-
провідники. Спочатку була на шліфовці, тоді на окисленні. Згодом повернулася у медицину — у Світловодську міську поліклініку дільничною медсестрою і звідти пішла на пенсію із загальним стажем роботи 42 роки.

Найдорожчим нажитим скарбом для подружжя Алевтини Георгіївни та Миколи Федоровича є доньки Олена та Ольга, які подарували трьох онуків — Кирила, Артема і Дмитра. А нещодавно бабусю і дідуся порадували ще й звісткою про народження правнука Семена. Родина Іванчиків знаходиться на заслуженому відпочинку і займається улюбленою справою: чоловік та дружина обробляють дві дачі, консервують, не лише для себе вирощують ягоди, фрукти та овочі, але й для дітей та онуків, які часто приїздять в гості.

Домашні обов’язки між чоловіком та дружиною не мають суворого розподілу. Алевтина Георгіївна готує їсти, особливо полюбляє випікати хлібобулочні вироби, чоловік забезпечує родину продуктами харчування, чистить картоплю, розробляє рибу та птицю, окрім цього і квашення овочів на ньому.

Згадували часи, коли виїжджали з друзями відпочивати на природу, взимку з дітьми в парк виходили кататися на лижах та на ковзанах і дивуються, що сучасна молодь не має подібних захоплень. Неодноразово їздили відпочивати за кордон, путівки отримували від заводів, на яких працювали. "Жили бідно, але були духовно багатші", — наголошує Микола Федорович. "У стосунках не було захмарних подарунків, зазвичай купували усе по необхідності. На мої 60 років чоловік подарував сережки золоті, сам обрав, мені сподобалися", — розповідає і показує вдягнені прикраси Алевтина Георгіївна.

Чоловік з дружиною одне одному бажали здоров’я і довгих років життя, бо ще багато справ в них заплановано зробити та й є кому допомагати. Рецептом довгого подружнього життя чоловік та жінка вважають вміння відчувати одне одного, навчитися спокійно реагувати на дрібниці, ніколи не дозволяти принижувати одне одного неприємними словами і щоб не трапилося — підтримувати у будь-якій ситуації. Саме цього так не вистачає молодим людям. А на наше питання, чи дарує чоловік квіти коханій, Микола Федорович відповів: "Завжди, бо вирощуємо їх на дачі, і обоє любимо, щоб усе навкруги нас цвіло".

Уважаємо Алевтину Георгіївну та Миколу Федоровича прикладом для наслідування. "Вісник Кіровоградщини" вітає подружжя з діамантовим весілля і бажає, щоб кожен, хто прочитає сторінки життя родини Іванчиків, мали такі ж самі прекрасні стосунки між найріднішими людьми.