1967 рік, Обеліск Слави, Капсула часу — як привід згадати про хорошу людину
1967 рік, Обеліск Слави, Капсула часу — як привід згадати про хорошу людину
17 липня 2017
Чималого читацького резонансу викликала наша публікація про події піввікової давнини — відкриття у Світловодську 5 листопада Обеліску Слави, особливо, у контексті відкривання/не відкривання (дочасного) Капсули часу у нього вмуровану… Нагадаємо, у тій публікації було розміщено скан тодішнього номеру газети "Наддніпрянська правда", цій події присвячений. А там, окрім коротенького опису перебігу церемонії, перелік осіб, які на ній мали слово — Герої Радянського Союзу, компартійні та комсомольські ватажки Кремгесу (тодішня назва Світловодська), яких, можна стверджувати, сьогодні вже немає серед живих. А от згадувана також учениця 3-ї школи Аня Атапіна… Коротше, розшукати її з відкритих джерел не дало жодного результату. Як тут коментар до цієї публікації шанованого журналіста (ще з тих часів), Почесного громадянина Світловодська Владислава Журавського багато чого прояснив — і про Обеліск, і про Капсулу. І — про Аню Атапіну, цитуємо:
"Щодо Ані Атапіної. Вона тоді навчалась в СШ №3. Її мама Таміла Степанівна Шевченко там викладала географію. А її батько служив в силових структурах. Дівчина здобула вищу освіту. Стала інженером-будівельником. Після заміжжя отримала прізвище Дубовик. Багато років працювала на заводі "Чистих металів", брала активну участь у громадській діяльності. До речі, вона авторка багатьох поетичних творів, які регулярно друкувались на сторінках згаданої міськрайонної газети "Наддніпрянська правда", була членом обласного літературного об'єднання "Степ". Після закриття ЗЧМ Анна Валентинівна Дубовик працювала начальником ЖЕКу №1. Передчасна смерть вирвала її з життя".
Тож, на жаль, ми помилились із своїм припущенням. Як тут відгукнулася і сама Таміла Степанівна Шевченко (на першому фото). Точніше, не сама відгукнулася — друзі її сім’ї повідомили жінку про те, що на нашому сайті згадується її донька. От і Таміла Степанівна, у свою чергу, забажала внести свою лепту. І як тут відмовити людині такого дуже поважного (87 років) віку?
…На жаль, ані світлин виступу Ані на відкритті Обеліску, ані шкільних її фотографій у сімейному архіві немає — пані Таміла говорить, що ще на початку 80-х років передала їх до шкільного музею (у 3-й школі) і вона сумнівається, що вони збереглися. Зате газет — місцевих та обласних — з віршами Ані Атапіної-Дубовик — ціла підшивка. Та, як справжній скарб зберігає наша співрозмовниця сто-сторінкову добірку поезій своєї доньки. Та про це — трішечки згодом.
А не знаєте, спитав ваш кореспондент свою шановну інтерв’юерку, чому тоді, 5 листопада 67-го, від юного покоління виступала лиш одна Аня? Адже ж зазвичай тоді (та й зараз) було прийнято, щоб це саме юне покоління вишикувати для гучних промов і заздоровниць… З плином часу Таміла Степанівна не пригадала, чому саме так було на Обеліску, але припустила: скоріш за все, організаторам того дійства забракло часу на репетиції значної кількості дітей, і вони, напевне, вирішили, що зосереджена і дзвінкоголоса Ганнуся замінить цілу ватагу дітлашні. І не прогадали тоді організатори. Бо ще у першому й другому класах кіровоградської школи (Атапіни до Світловодська жили в облцентрі) Аня вже мала взірцевий авторитет… Таміла Степанівна пригадує:
"Діти, — запитують вчителі, — як ви повинні вчитися? І замість відповіді: "На відмінно!", діти хором відповідали: "Як Аня Атапіна!".
…Окрема тема, про яку готова її мати розповідати, здається, безкінечно — доньчині поезії. Анна була настільки залюблена у свого кумира Олександра Пушкіна, що будучи ще школяркою, назбиравши зекономлені на шкільних сніданках копійки, подалася майже потайки від батьків до Михайлівського, що аж у Ленінградській області, де розташований музей-садиба Поета… Подумалось у той момент: нині молодь, кидаючи все, стрімголов мчить услід за своїми гастролюючими естрадними кумирами, а це дівча "фанатіло" від… Пушкіна.
І вірші у Ані були не якась там манірна любовна лірика — а життєві серйозні поетичні рядки. Філософські — як додала пані Таміла.
Ну і на останок — про згадану вище сто-сторінкову добірку поезій… Називається вона "У книги жизни нет черновика". Друзі і близькі видали її власним коштом у 2012 році — до перших роковин передчасної смерті Ганни Валентинівни Дубовик — як данину пам’яті про цю неординарну та талановиту людину. Сподіваємось, і дана публікація-згадка прислужиться цій добрій пам’яті.
