Родина Кисельових — кохання довжиною в життя
"Світловодськ вечірній" продовжує знайомити своїх читачів із нашими героїчними земляками, чиє життя пов’язане з подіями Великої Вітчизняної війни. Сьогодні гості нашої редакції — подружжя Кисельових: Любов Петрівна та Петро Павлович. Вона — учасник війни, він — учасник бойових дій, інвалід війни другої групи.
Петро Павлович Кисельов служив у прикордонних військах, захищаючи рубежі нашої Батьківщини на кордоні з Польщею. У лавах збройних сил СРСР він прослужив з 21 вересня 1941 року по 6 травня 1954 року, у 1944 році був поранений на фронті. За свої бойові заслуги ветеран нагороджений орденом Вітчизняної війни, орденом "За мужність", медаллю Жукова, медалями: "За бойові заслуги" та "Захисник Вітчизни", багатьма ювілейними державними нагородами.
Про свій бойовий шлях Петро Павлович розповідає небагато, а от зустріч із Микитою Хрущовим згадує з посмішкою:
Чимало випробувань випало і на долю Любові Петрівни:
Вони познайомилися навесні 1951 року, на Західній Україні, у місті Хуст. Вона – українка, уродженка Новоархангельського району Кіровоградської області, він — росіянин, житель Казахстану. На той час Любов Петрівна, 19-річна молода дівчина, вчилася у місті Хуст медичній справі, а Петро Павлович, 27-річний молодий чоловік, служив у лавах Збройних сил у Львові. Молоді люди зустрілися випадково, але з того часу вже не розлучалися, і за кілька місяців, у серпні 1951 року, одружилися.
Любов Петрівна і Петро Павлович разом уже майже 64 роки. За цей час вони народили та виховали двох доньок – Тетяну 1952 року народження та Ірину, яка народилася у 1960 році. З часом у дружній родині Кисельових з’явилося четверо онуків та шестеро правнуків.
Наразі одна з них проживає за кордоном, інша живе поруч, в одному будинку з батьками. До речі, у Світловодську родина мешкає фактично з дня його заснування.
Хвилюються пенсіонери і щодо сьогоднішньої ситуації в країні, адже розуміють, що головне — це мир.
Наразі подружжя Кисельових перебуває на заслуженому відпочинку. Вони читають книжки, вирощують квіти, влітку обробляють дачу.
Понад 20 років Любов Петрівна співала у хорі ветеранів "Осіннє золото" під керівництвом Майї Сарданової.
Торік Петро Павлович зустрів свій 90-річний ювілей, Любов Петрівна нещодавно відзначила свій 83-й рік народження. На долю цих літніх людей випало чимало випробувань, але і сьогодні вони сповнені бадьорості та оптимізму, а їх усміхнені приємні обличчя випромінюють доброзичливість і тепло.
Про свій бойовий шлях Петро Павлович розповідає небагато, а от зустріч із Микитою Хрущовим згадує з посмішкою:
"Зустрічався якось із керівником, з Хрущовим. Я тоді служив у Львові. Охороняв бронепоїзд, а він вранці вийшов з вагону і займався фіззарядкою. У нього було три вагони, охорона. Розговорилися із ним. Він запитував, як служба і розповідав, з якою метою прихав до Львова. Складні тоді були післявоєнні часи. Складна була ситуація, особливо на Західній Україні. Взагалі, ця перемога дісталася нам великою кров’ю…".
Чимало випробувань випало і на долю Любові Петрівни:
"Ми пережили війну, після війни так складно було… Я була старшою дівчинкою в родині, де окрім мене було троє маленьких сестер. Батько загинув на фронті, він воював у складі української армії. Дійшов до Молдавії, де у 39 років загинув біля річки Прут у серпні 1944 року. Коли закінчилася війна, мені було усього 13 років, але я разом з дідусем і косила, і копала, і все на городі разом з ним робила. Важке було сирітське дитинство, важка юність, але, дякувати Богу, він дав мені гарного чоловіка і ми дружно прожили все життя".
Вони познайомилися навесні 1951 року, на Західній Україні, у місті Хуст. Вона – українка, уродженка Новоархангельського району Кіровоградської області, він — росіянин, житель Казахстану. На той час Любов Петрівна, 19-річна молода дівчина, вчилася у місті Хуст медичній справі, а Петро Павлович, 27-річний молодий чоловік, служив у лавах Збройних сил у Львові. Молоді люди зустрілися випадково, але з того часу вже не розлучалися, і за кілька місяців, у серпні 1951 року, одружилися.
"Ви уявляєте собі, — розповідає Любов Петрівна, — де Казахстан, а де центральна Україна, звідки я родом? А зустрілися ми на Західній Україні! Це доля… Брат мого батька, військовий лікар, забрав мене на Західну Україну, де я вчилася у медичному училищі, а мій майбутній чоловік приїхав туди служити після закінчення військового прикордонного училища в Алма-Аті. Ось як склалося: я втратила на війні батька – Петра Павловича, натомість Бог послав мені Петра Павловича Кисельова, мого чоловіка".
Любов Петрівна і Петро Павлович разом уже майже 64 роки. За цей час вони народили та виховали двох доньок – Тетяну 1952 року народження та Ірину, яка народилася у 1960 році. З часом у дружній родині Кисельових з’явилося четверо онуків та шестеро правнуків.
"Ми багаті!" — зі щирою посмішкою говорить Любов Петрівна та з гордістю показує фотографії своїх коханих донечок.
Наразі одна з них проживає за кордоном, інша живе поруч, в одному будинку з батьками. До речі, у Світловодську родина мешкає фактично з дня його заснування.
"У 1954 році чоловіка демобілізували і ми приїхали до моєї мами у Кіровоградську область. Згодом дізналися про будівництво Кременчуцької ГЕС і переїхали жити до Новогеоргіївська. І чоловік, і я вчилися заочно у Кіровограді — він на товарознавця, я на фельдшера і, звісно, працювали. У мене стаж — 60 років: 20 років — у медичній частині заводу чистих металів, 20 років у лікарні і ще 20 років у БУ "Цивільбуд". А мій чоловік брав участь у будівництві та організації роботи підприємств міста: заводу "Пластик", Радіозаводу, "Калькулятора", працюючи у відділах постачання цих підприємств" — розповідає наша співрозмовниця та з жалем у голосі говорить про те, що нині їй лише сниться завод, де вона працювала, і сумує за тим, що його вже немає: "Такий великий завод був! Така медична частина — із цілодобовим чергуванням і швидкою допомогою. Ніколи не могли подумати, що ось так трапиться. Тепер лише сниться…".
Хвилюються пенсіонери і щодо сьогоднішньої ситуації в країні, адже розуміють, що головне — це мир.
Наразі подружжя Кисельових перебуває на заслуженому відпочинку. Вони читають книжки, вирощують квіти, влітку обробляють дачу.
"Ми живемо скромно, але дружно", — говорить Любов Петрівна.
Понад 20 років Любов Петрівна співала у хорі ветеранів "Осіннє золото" під керівництвом Майї Сарданової.
Торік Петро Павлович зустрів свій 90-річний ювілей, Любов Петрівна нещодавно відзначила свій 83-й рік народження. На долю цих літніх людей випало чимало випробувань, але і сьогодні вони сповнені бадьорості та оптимізму, а їх усміхнені приємні обличчя випромінюють доброзичливість і тепло.
Пам’ятаймо наших героїв! Шануймо наших ветеранів!
Юність, що поєдналася з війною…
Справжньому леву — Петру Ткачуку — 90!
"Первые" ушли, "вторые" остались, как будто предварительно на "первый" — "второй" рассчитались"
У День Перемоги Світловодськ зберіг традиції: мітинг, урочиста хода, святковий концерт — відбулися
Олександр Пономарь: "Перемогти нам допоміг дух, патріотизм та загартованість!"
