Баба Катя, погодувавши дворових котів, які зачувши її голос збіглися з усієї округи, присіла на лавочці біля сусідів. Поряд виляла хвостом її домашня улюбленка дворняжка Кнопа. Сонце уже піднялося високо і навіть у тіні розлогого дерева ставало спекотно.

— Тоді, в 41-му, теж була спека, — несподівано почала розповідати Катерина Іванівна Синько, яка у квітні зустріла свою 83 весну. Несподівано, адже коли її, інваліда війни 2-ї групи, запитують про війну, вона, як правило, відразу "входить в себе", хмуриться і відповідає, що нічого не пам’ятає. Але іноді спогади все ж ятрять душу, і тоді можна почути багато. Цього разу баба Катя, як її називають у дворі від дітвори до ровесників, згадала дитинство.

— Мені тільки-но виповнилося 12 років і я жила в Білецьківському дитбудинку, це на Полтавщині. А осиротіла під час голодовки. Мені було років 4, але так врізалося в пам’ять, що пам’ятаю все життя. Батько помер, ми з мамою (я тримаюся за її спідницю) стоїмо в хаті, а якісь дядьки витягають з печі захований горщичок із зернятками, висипають у дворі, обливають "карасіном" і палять. Мама тоді пішла до Кременчука продавати щось із батькових речей, та так і не повернулася — багато людей тоді пропадали. Сусіди забили нашу хату, а мене відвели до дитбудинку, його називали "патронат". А коли в 41-му Білецьківку захопили німці, то нас усіх "патронатівських" дітей пішки погнали до Кременчуцького вокзалу, зачинили у товарному вагоні і сонце ми побачили тільки у німецькому Бранденбурзі (я і досі при цьому слові здригаюся від жаху).

Всі діти жили в одному приміщенні на території 5-поверхової фабрики і ми знали і пам’ятали, тільки підійдеш до паркану — одержиш кулю. А що таке куля, — "гешоссе" по-німецькому, — ми теж на все життя запам’ятали, адже на фабриці ми ці "гешосси" з 6 ранку до 8 вечора з перервою на 15 хвилин "на каву", вставляли в гільзи. І як було гірко усвідомлювати, що ці патрони призначені для наших!.. А як фашисти над нами знущалися — били нагайками за найменшу провину за невиконання норми. Двічі на місяць ми обов’язково здавали кров. Як почне "доктор" шукати на руці ту венку, штрикає по кілька разів, поки знайде. А на тій ручці тільки кісточки та шкірка. Багатьох з нас на "ді експерименти", на досліди, значить, забирали. Через день-два повертали, але на 3 дні від роботи звільняли. Лежали, не могли навіть розмовляти, і що з ними робили — нікому не розповідали, тільки плакали. Якщо не помирали — то на 4-й день вже гнали на роботу. І так було всі 4 роки, поки наші не звільнили. Привезли додому інвалідом, а так як мені вже на той час виповнилося 16, то я вже вважалася дорослою, хоч і важила не більше 30кг, пострижена наголо — шкіра та кістки. Добре, що хоч хата наша залишилася цілою, адже півсела було спалено. Так що війну запам’ятала саме такою. Як вижила — одному Богу відомо. Своєї долі не побажаю навіть ворогу… Таке пережити! І як добре, що наші тоді зламали хребта фашисту, інакше їхній "новий порядок" був би по всьому світі.

Та і після війни було не солодко, перебивалася, як могла. Тільки і пожила, як почала працювати шліфувальницею на заводі "Чистих металів", квартиру тут дали. Замужем була, чоловіка вже давно немає, але і діток Бог не дав — той Бранденбург не пройшов безслідно. Тож тепер ось із Кнопою та кицькою, так і живу, тим і щаслива… І несподівано усміхнулася, що буває дуже рідко.

P.S. Коли матеріал уже був готовий до друку, до редакції зателефонував автор і розповів наступне. До нього звернулася Катерина Іванівна допомогти щодо телефону, який замовк і вона не змогла викликати швидку допомогу. Виявилося, що практично на день народження — вона народилася 10 квітня 1929 р. — в переддень Перемоги небідний і поважаний "Укртелеком" зробив їй "подарунок" — відключив її розбитий телефон "за заборгованість". І тепер, щоб викликати "Швидку допомогу" (а більше одинокій бабусі телефонувати нікому), вона вимушена звертатися до сусідів. Знайти ж трохи більше 100 грн., щоб погасити борг та 60 грн., щоб заново підключити телефон, Катерина Іванівна немає фінансової можливості.
А що зробиш. Укртелеком працює за законом, а 83-річна К.І. Синько у них "числиться" не як інвалід 2-ї гр. ВВВ, як написано у її пенсійному посвідченні, (такі від оплати за телефон звільняються), а "лише" як "жертва нацистських переслідувань". А таким платити треба, хоч і всього 50%. Так що "дєньгі на бочку!".