Юний Костя, який почав друкуватися ще з 1937 року, вже тоді розумів: щось не те діється у його країні – голодомори, злидні, репресії. Але – з іншого боку – сталінська пропаганда так все майстерно обставляла, що найменші сумніви миттєво розвіювались – він живе у найкращій, найсправедливішій країні, а всі ті арешти (навіть, коли його дядька заарештували) – лише свідчення загострення класової боротьби. І ще трішки – і прийде комуністичний рай...

Свій шлях до нової домівки – Латвії Кость розпочав від 1939 року, коли його з першого курсу Дніпропетровського університету призвали до РККА (Робоче-Крєстьянской Красної Армії). Потрапив під Гатчину, що під Лєнінґрадом, де, переважно, з безмозких українців, „заготовлялося гарматне м’ясо” до загарбання Фінляндії. Не довелося – на той час „гарячі фінські хлопці” вже встигли добряче нам’яти боки большевистському агресорові. Але Сталін, який щойно із своїм друзякою Гітлером поділив Європу, надихнув РККА на новий похід – на маленькі балтійські країни. Так сержант-артилерист Кость Оверченко став окупантом Латвії. Бідних латишів, пригадує пан Кость, після „асвабажденія” почали ешелонами вивозити до Сибіру. Дякувати Богові, говорить він, йому не довелося займатися цієї ганебною роботою – його частину перекинули на балтійський острів Сааремаа, що до окупації належав Естонії. Там і війна з учорашніми побратимами – фашистами – його застала. Уцілілі красноармійці тікали морем, аби дістатися своїх, та біля берегів Латвії їх полонили німці. Концтабір Саласпілс. Втік. Блукаючи лісами, надибав на, так званих, красних партизанів, які складалися переважно з представників совєтської окупаційної адміністрації, яким було наказано з Москви лишатися у німецькому тилу „підпільничати”. А коли на зміну фашистському окупантові до Латвії повернувся комуністичний, командир партизанського загону „приховав” Оверченка у Латвії відновлювати совєтську владу. Напевне, пожалів, говорить наш співрозмовник, бо ж відомо, яке було ставлення до колишніх військовополонених... Згодом одружився на латишці, пустив коріння. Але з Україною не поривав: писав вірші, які друкували українські часописи, вивчив латвійську мову, з якої перекладав на українську твори латиських поетів та прозаїків.

Так, рік за роком, дісталися ми дня сьогоднішнього. За словами пана Костя, з розвалом Совєтської імперії розпочалася нова віха його життя. У 1991 році власті вже незалежної Латвії пропонували некорінним жителям виїхати з країни – для цього, навіть, виплачували чималенькі „підйомні”. Оверченко вирішив лишитися. Тоді у нього спитали, яке громадянство він бажає прийняти. Він відповів, якщо є можливість подвійного – тоді Латвії і України. Якщо ні, то лише – України. А те, що там знущалися і принижували тамтешніх, так званих, російськомовних, Оверченко називає московською провокацією. Дійсно, говорить він, прибалти ревно ставляться до своєї мови і однією з умов надання громадянства було мовне питання. І нічого дикого, як голосила Москва, тут немає – такий принцип діє у всіх нормальних країнах... Так житель незалежної Латвії Кость Оверченко став громадянином незалежної України. А пенсію йому, попри те, що він розбудовував тодішню – совєтську – Латвію, Латвія ж і платить – це щодо московських байок про вороже ставлення латвійських властей до некорінного населення... До того ж у Латвії вже вийшло друком дві книжки українських поезій Оверченка, а коштами йому допомогли тамтешні заможні українці і...мовний департамент при Міністерстві з особливих доручень Латвійської Республіки(!)...

Взагалі, з сумом зізнається пан Кость, член Європейського Союзу і НАТО маленька Латвія живе на кілька порядків краще, аніж Україна. Йому часто там доводиться відповідати на запитання латишів: чому одна з найчисельніших європейських націй – українці, які живуть у найбільшій європейській країні – Україні, живуть так хріново. Він знає відповідь: тому, що українці себе не поважають і не усвідомлюють себе національною спільнотою. Та відповісти так, значить, по-перше – „винести сміття з хати”, як то кажуть, а по-друге – навіть, у не чисельних латишів подібне формулювання не вкладеться у голові. Не зрозуміють вони цього...



Віталій АСАУЛЕНКО