А все розпочалося, повідав нам пастор цієї Церкви, з семирічним „стажем”, Сергій Салабутін, понад п’яти років тому. Тоді, започаткувати добру справу йому запропонував його „брат во Христі” Ігор Заварзін. „Знаєш, - зізнався Сергій, - я, до того, як стати християнином, працював у міліції і досхочу поспілкувався і з наркоманами, і з алкоголіками, і різного штибу кримінальниками...Тому не було жодного бажання перетинатися знов з цією публікою. Але, скажу так: коли ти щиро служиш Господові і коли Він тебе закликає і благословляє на благу справу – тут вже не до особистих уподобань і бажань...”. І Сергій разом з Ігорем поїхали спочатку на Полтавщину переймати досвід – там уже кілька років діяв подібний Центр. Другим етапом став збір коштів на розбудову аналогічного закладу у Глинську (вибір місця був спонтанний). Завдяки своїй Церкві назбирали спочатку на одну хатину Додаткові пожертви надходили головно з Європи – там, на переконання Сергія, християни більш навчені, як заповідав Ісус, ділитися десятиною для діла Божого... До відповіді на наше запитання, яким чином підбирався до Центру контингент, долучився Славко Шевель – колишній наркоман з 14-річним стажем, а нині директор Центру. Славко стверджує, що коли, завдяки силі Господа, він позбувся пагубної звички - став як фанатик і кожного разу, зустрічаючись зі своїми друзями-наркоманами, не втомлювався давати свідчення и славити Бога: мовляв, погляньте на мене – зцілився. Друзяки спочатку шугалися від нього наче від навіженого. Але і у них бувають часи тверезих роздумів, і вони потяглися за ним до Центру, а за ними – інші...

За час існування, у Центрі, який вже нагадує таке собі ранчо, спробували стати на шлях Істини понад трьохсот знедолених. Одні приходили просто „перекантуватись” і потім зникали, інші шукали тут прихисток від наркоторговців, до яких влазили в борги... І що цікаво, зазначає Славко, коли такий „боржник”, під впливом слова Господнього, ставав іншою людиною – йому не могли зашкодити навіть „кредитори”. На його пам’яті кілька випадків, коли торговці зіллям розшукували у Центрі таких „народжених згори” і, поспілкувавшись, вони, зі словами: „Все. Це вже не наший”, полишали свої наміри вибивати борги. Наче їх відлякує від нечестивих справ якась неземна сила. А ще, говорить Славко, є й такі, які приходять до Центру просто...померти. В останній свій час, вони – спустошені як ззовні, так і всередині – прагнуть лише одного – бути по-людськи похованими. І таким у Центрі не відмовляють. А що ж до прагнучих вижити? Тут, за фінансової підтримки своєї Церкви, вони живуть своєрідною комуною: обробляють землю, вирощують худобу, печуть свій хліб (за це вони щиро вдячні господареві ПП „ВК і К” Валентинові Козярчуку, який щомісяця виділяє Центрові чотири мішки борошна), надають всіляку допомогу селянам і, звісно, впускають, за допомогою пасторів, до своїх спраглих душ Бога.

- Дозвольте, - виказали ми свій сумнів, - позбутися ломки, або, по-науковому, абстиненції – штука доволі складна. Навіть елітарні спеціалізовані клініки, доба перебування у яких вираховується сотнями доларів, і ті не гарантують зцілення. А у вас? Ані обладнання, ані ліків...

- Ми діємо у принципово інший спосіб, - знов включився у розмову Сергій Салабутін, - людина для нас – насамперед дух та душа. Саме їх ми прагнемо вилікувати. Та, все ж, найголовніше – бажання та воля до зцілення. І тоді, коли людина щиро впустила до себе Спасителя-Ісуса, ломка – ніщо у порівнянні, навіть, з помислом про повернення до наркотиків.

...Історія, як то кажуть, умовного способу не визнає, тобто, що було б, якби не сталося саме так...Але таки варто уявити: якби не було Центру і ті десять відсотків з тих трьох сотень, що в ньому зцілилися і стали повноцінними людьми, продовжували б колотися, то на скільки нещасть, понівечених доль, смертей стало би більше?

Пилип ЗАКАРЛЮКА