Середа, 13 грудня 2017
Люди

Героїв варто пам'ятати!

Героїв варто пам'ятати!27 травня цього року з життя пішла Людина з великої літери Олександр Сергійович Стребков – полковник авіації, учасник Великої Вітчизняної війни, гарний сім`янин.. Він заслуговує на нашу увагу та повагу! Сьогодні його дружина Марія Семенівна з великою гордістю згадує його життєвий шлях.
Хотілося б розпочати з військової кар`єри Олександра Сергійовича, з того, чому він присвятив своє життя. Народився О. Стребков на Україні, в Запоріжжі 1924 року. Після закінчення школи одразу вступив до військового училища в Харкові, але провчився там лише один рік (училище припинило навчання на два роки: потрібно було освоювати нову техніку). 1944 року потрапив на Перший Український фронт, але згодом був переведений до Польської армії, яка керувала авіаційними військами і в яких перебував Олександр Сергійович. Після війни він вирушив до Москви, де його призначили на посаду командира взводу під Ригою. Слід зазначити, що весь час поряд з ним була любляча родина.
Життя помотало Стребкових по багатьох державах і містах: Рига, Вільнюс, Калінінград, Тукумс (Латвія), Воздвиженка, Усурійськ, а також Польща. Неодмінно хочеться назвати про всі посади О. Стребкова: начальник радіоелектронної штурманської служби, командир взводу, командир роти, начальник радіопеленгаторного пункту ЗОС, командир дивізіону, начальник системи, начальник радіотехнічної посадки літаків, начальник зв`язку полка, начальник штаба полка. Посада, що завершила його військову кар’єру – начальник центру бойового управління авіацією.

Певно, він був головнокомандуючим по життю, а для багатьох – прикладом. На підтвердження цих слів його дружина пригадує цікавий випадок: одного разу солдат, який був у розпорядженні його роти на прізвище Дураков, прийшов до Олександра Сергійовича за порадою, точніше, за дозволом. Молодого солдата дражнили, тож він хотів змінити його на прізвище Стребков. Мудра порада старшої людини все ж допомогла солдату зберегти своє прізвище. Що й казати – його солдати пишалися ним! Взагалі, у нього ніколи не було проблем в роботі або якихось конфліктів з колегами. А він відав військовій справі 51 рік. Слід зазначити, що Олександр Стребков продовжував працювати до 71 року! Останнім місцем його роботи був завод "Калькулятор".

Олександра Сергійовича знали і пам`ятають і з іншого боку – як голову родини. Марія Семенівна розповідає, що закохалася в нього відразу, щойно побачила, і в неї навіть сумніву не виникало, що це – людина всього її життя. Він був красенем. Кохання підхопило їх обох і понесло стрімкою рікою життя...

Багато хто розуміє, що означає бути дружиною військового: постійні переїзди, хвилювання за чоловіка. Натомість Олександр Сергійович завжди створював умови для комфортного та щасливого життя своєї сім’ї. Він дуже любив свого сина і онука, який теж був військовим. Не дивлячись на суворість і відповідальність посад, які він займав, в його серці завжди вистачало місця для своєї родини, а також часу для близьких йому людей.

Після виходу на пенсію подружжя Стребкових шукало місце, де можна було б спокійно жити. Таким місцем став Світловодськ, де проживав батько Олександра Сергійовича, тоді дуже відома і шанована людина.

Сім`я повинна була отримати трикімнатну квартиру, але військкомат давав двокімнатну. Наш герой дуже любив свою тещу: він запропонував перевезти її з Приморського Краю в їхню нову квартиру, але маму дружини не рахували за члена родини, і Стребкови отримали невелику двокімнатну квартиру. Олександр Сергійович гідно погодився на це і не став докладати жодних зусиль аби справедливість (на думку Стребкових) перемогла. Мати дружини прожила з ними до 99 років, і, як пригадує Марія Семенівна, чоловік до останнього дня її життя жартував з нею та підтримував її.

Безперечно, він був чудовим сім`янином: адже прожив зі своєю дружиною 64 роки! Але, так сталося, все життя мав проблеми зі здоров`ям: переніс такі важкі хвороби, як туберкульоз, малярія та грижа. Слабке здоров’я не стало на заваді виконання обов`язку перед Батьківщиною. Попри всі хвороби він завжди залишався веселим і бадьорим, певно, і завдяки підтримці рідних. На жаль, останні сім років він хворів дуже серйозно. В Олександра Сергійовича була уражена частина мозку, що відповідає за координацію рухів, але і це не заважало йому дарувати посмішки і радість своїм рідним. І не тільки рідним, а й сусідам, улюбленцем котрих він був. Кожна людина з їхнього будинку знала і поважала його, тепер – допомагають дружині колишнього війського. Вона пригадує: за все життя не чула від чоловіка жодного лайливого слова, не пам’ятає поганого ставлення до інших. Його нащадки – син, онук і правнуки, які, безперечно, дуже пишаються Олександром Сергійовичем, мають такі ж самі людські якості.

Хочеться сказати, що такою людиною маємо пишатися ми всі, хоча б за те, що жили з ним в одному місті. Він залишив по собі добру славу, гарний приклад служіння батьківщині. Про це свідчать близько 30 його нагород, серед яких Орден "Срібний Хрест", медаль за звільнення Варшави, Знак Грюнвальда (дуже рідкісна нагорода), Орден Вітчизняної Війни ІІ ступеня, Медаль Жукова, Орден Богдана Хмельницького і найвагоміший для його сім’ї – "За службу Батьківщині в Збройних силах СССР ІІІ ступеня"!

Про Олександра Сергійовича Стребкова можна розповідати ще дуже багато. Він дійсно на це заслуговує. «Прикро, – говорить Марія Семенівна, – що в останню путь його не прийшли провести працівники військкомату, адже вони, як ніхто інший, повинні розуміти його заслуги перед Вітчизною. Такі люди залишають цей світ один за одним, хотілося, щоб їх вшановували так, як вони шанували і піклувалися про інших усе життя».

Анастасія БАРДАСЬ,
студентка факультету журналістики Дніпропетровського Національного університету.




Для того, щоб залишити коментар, увійдіть на сайт через свій профіль у одній з соціальних мереж:



Інформація
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до цієї публікації.

Top