Вівторок, 12 грудня 2017
Люди Події

Патріотизм у слові, але не лише на словах...

У першому міському турі Всеукраїнського конкурсу «Я – Патріот» взяли участь дев’ять учасників, представивши свої авторські роботи, головною темою яких стала тема любові до рідного краю, мови, України.
Конкурсне журі, у складі провідних фахівців ЦМБ, визначало кращі роботи у таких номінаціях: «Мово – душа моя», «Збережи минуле заради майбутнього», «Від родини до Батьківщини» та «Сьогодення і я».
Висновок журі – однозначний: всі роботи цікаві, юнаки та дівчата по-справжньому люблять свій край, свою Україну.

Перед тим, як назвати переможців I-го туру конкурсу, члени журі запропонували юним авторам представити свої твори, розповісти історію їх створення.

Вручаючи дипломи та подарунки переможцям конкурсу, організатори заходу привітали всіх учасників, які, до речі також були нагороджені Подяками управління культури та туризму міськвиконкому та призами, закликали шанувати свою Україну, бути і надалі патріотами рідного краю та Вітчизни.

Переможцями першого туру конкурсу стали учениця 10-го класу ЗОШ № 5 Марина Натхір, учениця 11-го класу ЗОШ № 9 Марина Коваленко та студентка інституту журналістики Київського національного університету імені Т.Г.Шевченка Світлана Неділя (I, II, III місце відповідно).

Наразі відомі результати другого обласного туру конкурсу «Я – Патріот», переможцями якого стали Марина Натхір та Світлана Неділя. Лауреатам конкурсу вручено нагороди.

У заході взяли участь вихованці гуртка журналістики Станції юних натуралістів.

Про роботу своїх вихованців, молодих світловодських кореспондентів розповіла керівник цього гуртка Вікторія Атамась. Зазначивши, що спільне, найголовніше завдання для усіх шкільних, позашкільних та культурницьких закладів – зробити все задля того, аби підростаюче покоління любило своє місто та свою країну.

Єлизавета ЯЛОВА,
директор ЦМБС.


Моя найдемократичніша Повія...
І плакати хочеться, що ручок немає, що ніжок немає. І залишається лише дивитись сумними великими очима на те, що бурлить за вікном...
Кажуть, ранок повинен бути чудовим, коли встаєш «саме з тієї ноги». А як з неї, тої самої, встати? Якщо ніжки кволі, рученята бліді й майже не рухаються і лише голівонька повисає, як та калина в полі, без води, без сонця. Й тіло тягнеться до віконця!
А що там сьогодні, Майя? Чи знову пролітатиме ракета, розбиваючи, як в лотереї, нещасливі будинки з десятками людей, дітей, які прокинулись і з цікавістю спостерігають за рухами.
Чи може там, за горами, б’ються козаченьки за честь нашу? Чи все? Полягли вони на своїй темно-червоній землі та й спочивають? А як же ми? Їхні діти, онуки, правнуки? Як нам шукати порятунку?
Я прокинулась. На жаль, плівки, яка б закінчувала кошмари сну й переходила в безпечну реальність, я не помітила. Чорні згустки пам’яті, які пестили мене уві сні, ще й досі кружляли свої танки. Я не звертатиму на них увагу. Як і вчора. Як і завтра. Як я це роблю постійно.
Вмить згадалось мені, як бабуся вишивала сороченьку з яскравими квітами. Як вона вміло залатувала дірки життя. А вона де спить? Із козаченьками в одній землі? Аби її тільки не зачіпали своїми голосними розмовами «там».
Відкриваю вікно і влітає тисяча атомів, сотня молекул в моє тіло й дозволяє йому, ще сьогодні, ще трішечки, подихати...
Я чую мелодію... Чи то не спів соловейка омиває росою траву польову? Чи то не руса коса русалоньки очищає ріку на правому березі?
А я все ще чую спів. Ніжний такий, лагідний. Він нагадує мені ті темні ночі, коли я залишалась один на один з бабаями. Нагадує темну кімнату, віконце, маленьку ляльку Алі. Цей спів нагадує щось чаруюче, як спів матері... Так! Це спів моєї голубоньки! Мамо! Де ж ти, коли мої оченята без бажання закриваються? Де твої колискові, коли я так хочу забутись і заснути. Міцно-міцно... А де твої накази, які так неохоче я виконувала? Де ти, та, що своїм силуетом увінчала у немовлят тріпотіння в серденьку? А вони ж без тебе розриваються, серденька ці, чуєш?! Розриваються! А ти глянь! Підведи бліде личко, загорни синьо-блакитне пасмо волосся. Підведись. Погодуй своїх діточок, які вже який рік смокчуть пальці. Ти знаєш де вони були до цього? Ні, не знаєш... Блукали по світу жорстокому, блукали з надією почути голос твій. А ти все лежиш.
Ні, ще дихаєш, жива. Та ти так часто пишеш про смерть.
Вічний сон наркомана... Скільки часу в тебе було вийти з того світу, перестати вбивати себе дозами, одна за іншою. Одна за іншою…
Ні, ти нас не згубила. Не думай про це. Ти просто піддалась сильним вітрам життя. Сильним всесвітнім цунамі. А я ж казала, що їм потрібен наш хліб, наше серце, а ти...
Знаєш, мамо, мені так часто хочеться порозмовляти з тобою про школу, дім, вечерю, вулицю, пташку... Мені інколи так тебе не вистачає. І коли я думаю, що ти там й досі лежиш, у мокрій ванній, і ще з однією дозою, мені так хочеться кричати, мені хочеться рвати на собі волосся! Заливатись слізьми й через це створити ковчег, щоб врятуватись від потопу, але вже без тебе, мамо, без тебе... Але ти й так не будеш подавати руку, гордовита вдова своєї увінчаної вроди. Не тямлю що пишу, не хочу чути що промовляю. Та це все емоції, не ображайся на мене, моя володарко.
Ти закрилась у замку і проковтнула ключ. Який тепер вихід? Що мені залишається? Лише споглядати за тим, як тихо й спокійно відпливає ковчег…
В мене не було дитинства. Ні, я ні про що не шкодую. Лише б повернути бабусю... Вона дуже тебе любила, чесно. Й вірші тобі присвячувала, та ти ними витирала піт на чолі, від передозування. Й не дивлячись на це, ти захоплювала народи...
Краса врятує світ... Даремно не уточнила яка саме краса. Ця ж врода – пагубна, навіть, для її володарки...
poviya.doc [134 Kb] (6)




Для того, щоб залишити коментар, увійдіть на сайт через свій профіль у одній з соціальних мереж:




Інформація
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до цієї публікації.

Top