Неділя, 16 грудня 2018
Люди

Анатолій Сербин: «Скільки років я живу на світі, я люблю ту роботу, якою займаюся» Новина з фото

Анатолій Сербин: «Скільки років я живу на світі,  я люблю ту роботу, якою займаюся»
Цьому чоловікові підкорилися і кварц, і поля, і сцена, і бійцівський килим, і футбольне поле. Чому? Анатолій Сербин зі Світловодська каже, що це через те, що усі ці справи йому дуже подобаються, і робить він їх із задоволенням. У зв’язку з такою великою кількістю занять Анатолія Миколайовича можна вітати з багатьма професійними святами. Ми обрали День працівників сільського господарства, який відзначають щорічно у третю неділю листопада.

Анатолій Сербин родом із села Іванівки Світловодського району, де ходив у початкову школу, а потім родина переїхала у Кривий Ріг. Після 8-го класу в Олександрійському профтехучилищі отримав спеціальність електрогазозварювальника. В училищі розпочав займатися класичною або, як зараз говорять, греко-римською боротьбою.

— У перший рік занять нагород я не отримав, а от на другий — став першим в області і двічі другим на всеукраїнських змаганнях. Кандидат у майстри спорту. Боротьбою займався три роки до армії. З травня 1977 року перебував на службі у Південній групі військ в Угорщині. До речі, останні півроку служби вже був у спортроті, брав участь у змаганнях різного рівня: першість полку та дивізії з самбо, а у змаганнях з дзюдо серед усіх частин Південної групи військ став третім.

Після завершення служби прийшов працювати на світловодський завод Чистих металів кварцедувом, де за цією професією працював мій старший брат Сергій, нині вже покійний. На заводі працював з 1979 по 2000 роки, виробляючи з кварцю випарники, барботери (за допомогою них через шар рідини продавлюють газ), тиглі (посудина для роботи з металом), адже кольорова металургія без кварцю неможлива: температура плавлення кварцю 1750°C, а температура зварювання — 2100°C, от у цих пристроях та у спецпосуді з кварцю у печах при високій температурі вирощували зливки кольорових металів. У 1991 році у досить дорослому віці отримав вищу технічну освіту (інженер-металург).

Як із заводу я потрапив у поле? Землю я любив завжди. Обидва брати моєї дружини Антоніни закінчили Тімірязєвську академію (агрономія і ґрунтознавство), я постійно спостерігав за їхньою роботою та завжди розумів, що без зерна і хліба життя неможливе. Розвал Радянського Союзу призвів до занепаду нашого потужного заводу. Тож уже в 90-і паралельно з роботою на заводі я робив кроки щодо самозайнятості, а у 2002 році став приватним підприємцем з вирощування сільгосппродукції — взяв в оренду 70 га паїв на території Павлівської сільської ради, які розпочав обробляти на орендованій техніці. Перший же рік мене відразу надломив, хоча ні, якраз укріпив… Посіяв пшеницю, і вперше за 60 років зима видалася такою лютою, що пшениця не перезимувала. Довелося пересіювати уже навесні кукурудзу, тож частину коштів вдалося повернути. Завжди цікавився, радився, розмовляв з фахівцями, запрошував агрономів, щоб покращувати свою роботу. У грудні 2005 року зареєстрував фермерське господарство "Сербин". Без власної техніки дуже важко: затримки у часі з посіву та обробітку. Тож з 2003 року почав наповнювати свій автопарк: купив ЮМЗ-6 1974 року випуску, сівалку, згодом — Т-150, ХТЗ 2014 року, а зараз працюємо на двох тракторах New Holland, є трактор Zetor та комбайн Case. На сьогодні обробляємо 194 га паїв. У господарстві працюю я (так, можу і за кермом працювати) та два мої працівники — жителі Павлівки Валерій Пономаренко й Олександр Шереметьєв, роботою який я надзвичайно задоволений.

Цього року засіяли та зібрали на 70 га — соняшник, на 124 га — кукурудзу. Здали частково на реалізацію, частково — на зберігання. Хотілося б, щоб закупівельна ціна була вищою, ніж є зараз. Адже навіть деяка моя техніка ще знаходиться у лізінгу, не говорячи про значні статки. Утім, по мірі можливості завжди допомагаю місцевій школі, дитсадкові.

У художній самодіяльності я зі школи. З 6 по 8 класи займався народними танцями, а також читав гуморески. Спочатку сам, а потім наша учителька почала зі мною займатися. А сталося це через такий випадок. Нам задали вивчити "І виріс я на чужині" Шевченка. Але я вивчив лише початок. Але Катерина Терентіївна Головченко не посадила мене на місце з поганою оцінкою, а попросила читати вірш з книги. Коли я закінчив, вона сказала: "Чули? Отак усі мають розповідати!" і поставила мені п’ятірку. Звідти, мабуть, усе й почалося. Але цю справу теж слід любити. Я люблю, коли люди навколо посміхаються, це значить, що вони позитивні, добрі. Багато читав на заводі, в основному Павла Глазового. Зі сцени читав останнього разу років 20 тому, а в основному читаю у колі друзів і знайомих.

У дитячі, в дорослі роки завжди грав і до сих пір не розстаюся з футболом. На заводі у ролі захисника грав у складі команди "Металург", яка у 1988 році стала володарем Кубку області, у 1989 році — чемпіоном області серед трудових колективів. Мені відрадно, що у місті функціонує футбольна команда ветеранів, нехай і не так активно, як би хотілося. Адже вийти на поле у свої майже 60 — це вже вчинок, бо колись я особисто думав, що вже у 40 не вийду на футбольний майданчик, а тут вже більше ніж 40, а ми виходимо. Збираємося на тренування, знаходячи для цього час. Минулого року ми заявилися для участі у турнірі в Кременчуці 50 років і старші. Серед чотирьох команд ми зіграли в три кола, програвши лише одну гру, та посіли друге місце. У складі команди Ігор Нотаріус, Юрій Заніздра, Сергій Лукашов, Михайло Штивола, Володимир Чирочка, Олександр Кірєєв, Анатолій Ричков (якому вже 66, а з ним приємно бути на майданчикові — пас віддасть так, наче на блюдці піднесе). Тренування тривають і зараз — у понеділок, четвер та суботу нас можна знайти у спорткомплексі ім. Анатолія Тузовського — плануємо знову заявитися на Кременчук. Мене не можна назвати тренером — у команді усі самодостатні люди з багаторічним стажем гри, скоріше, я — організатор. А ще я голова ради ветеранів футболу міста.

У мене чудова сім’я: дружина Антоніна, дві доньки — старша Тетяна і менша Наталія. У Тетяни є десятирічна Софійка і Лука, якому скоро рік, у Наталочки — п’ятирічний Анатолій. Приємно, що у мене така дружна родина, а ще — що онуки спортивні. Софійка тренується у Софії Стаценко (гімнастика), Анатолій — у Рудольфа Матвєєва (дзюдо). Але головне, чого я хочу, щоб вони були добрими людьми — це основне.

У день професійного свята колегам-сільгоспвиробникам я бажаю натхнення, терпіння і Божої благодаті!

Записала Марина Іщенко




Для того, щоб залишити коментар, увійдіть на сайт через свій профіль у одній з соціальних мереж:




Інформація
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до цієї публікації.

Top